Людина і зброя

Зiп'явшись навшпиньки, вона потяглася обличчям до Богдана, до милого свого Богданчика: цiлуй!

Вiн легко пiдхопив ii на руки i, на ходу осипаючи гарячими поцiлунками, понiс в найдальший куток, посадив, мов школярку, на стiлець:

– Сиди!

Поклав перед нею ii недбало скрученi, покрапанi парковими дощами конспекти:

– Вчи!

Тепер вона сидить i зубрить хрестовi походи. Не стiльки, правда, зубрить, скiльки розкошуе у своiх мрiях, у свiтлих дiвочих видiннях. Час вiд часу крадькома, з щасливою злодiйкуватiстю позиркуе на нього.

Заглиблений в конспекти, Богдан сидить в iншiм кiнцi аудиторii, перед самою кафедрою. Ось вiн рукою поправив патли своi чорнi, Таня бачить його руку, волохату, в чорнiм волоссi, мiцну руку спортсмена. Нахмурившись, вiн знову пiрнув десь у середнi вiки. В оцiй задумливiй позi, в картатiй приношенiй сорочцi з акуратно засуканими вище лiктiв рукавами Богдан iй особливо подобаеться. Вона находить мужню гiднiсть у всiй його поставi, у високiй, гордовито випрямленiй шиi, в густому непокiрному чубовi, вiдкинутому назад.

Навiть отак, коли Богдан сидить, по його рiвнiй високiй шиi видно, який вiн стрункий. Смаглюватий, циганкувато-чорний – дiвчата кажуть, що вiн красень, але для неi вiн бiльше, нiж це, для неi вiн саме щастя.

Кiлька днiв тому, коли стався був мiж ними розрив, думала – не переживе. Життя без нього для неi одразу згасло, злиняло, втратило змiст. Нещасна, змучена ревнощами, прибита горем, бродила, мов сновида, вечорами по мiсту, по кам'яних катакомбах кварталiв, живучи одним сподiванням хоч випадково зустрiти де-небудь його, хоч здалеку глянути, коли повертатиметься увечерi з бiблiотеки до гуртожитку.

Найбiльше боялась побачити його в такий час з iншою, з незнайомою якоюсь дiвчиною виняткових достойностей, до котроi вже наперед ревнувала – ревнувала гостро, до потемнiння в вiчу. А вiн усе повертався не з дiвчиною, а з хлопцями, крокував мiж ними похмурий та непiдступний, з конспектами та хлiбиною пiд пахвою.

Причаiвшись десь у затiнку, Таня жадiбно стежила за рiдною постаттю, аж поки хлоп’ячий гурт не зникав у глибинi вечiрньоi вулицi.

В тi ночi своеi самотностi та неприкаяностi заходила вона по слiдах свого кохання на вулицю Вiльноi академii, де зустрiлася з ним вперше, на студентський «острiв Кохання» над Журавлiвською кручею, де вперше вiдчула сухий, жаркий смак його поцiлунку.