Людина і зброя

Людина i зброя

Олесь Гончар

«Людина i зброя» Олеся Гончара – антивоенний роман, в якому автор з надзвичайним психологiзмом зображуе жахiття вiйни, протиставляючи iм гуманiстичнi iдеали: людянiсть, миролюбство i добро***. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища», новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.

Олесь Гончар

ЛЮДИНА І ЗБРОЯ

Глава 1

Ще безтривожно ходять по мiсту тi, якi вмиратимуть на рубежах, iтимуть в оточеннях, горiтимуть у кремацiйних печах концтаборiв, штурмуватимуть Будапешт i Берлiн; ще стоiть на узвишшi посеред мiста сiрий масивний БЧА – Будинок Червоноi Армii, де згодом на мiсцi, розчищеному вiд руiн, буде запалено вiчний вогонь на могилi Невiдомого солдата.

Ще все як було.

Ще – розбрiвшись з самого рання по парках, по бiблiотеках, позабиравшись у спорожнiлi аудиторii на факультетах – сидять над конспектами студенти, готуються до останнiх екзаменiв.

Двое iх сидить, забарикадувавшись в порожнiй аудиторii iстфаку.

Вранцi, коли прийшли сюди, Таня сама взялася закладати дверi стiльцем. Богдан стояв i, всмiхаючись, дивився, як вона це робить. Енергii й завзяття було в неi бiльше, нiж сили в руках. Все ж завдяки своiй оцiй затятостi вона впоралася з важким стiльцем, забарикадувалась, замкнулася, як хотiла: мiцно, нiби вiд усього свiту.

Поривчаста, з розтрiпаним волоссям обернулася до Богдана:

– Тепер тебе в мене нiхто не вiдбере!

Вони глянули на закладенi дверi й розсмiялись: справдi, однi вони тут iз своiм коханням!

Вчора вони тiльки помирилися пiсля тяжкоi тривалоi сварки. Це була одна з тих сварок, що виникають мiж закоханими з дрiбниць, майже з нiчого, але важать для них бiльше, нiж найсерйознiшi свiтовi проблеми. Тепер обое бачать, що не варто було сваритись, не хочуть i згадувати тих болiсних безпричинних ревнощiв, що вiдiбрали у них кiлька щасливих днiв.

Зараз, примирившись, вони нiби заново впивалися своiм почуттям, вiднайденим, переболiлим i вiд того ще бiльш спраглим, ще бiльш солодким. Якби це залежало тiльки вiд Танi, вона у вiдзнаку примирення весь день отут цiлувалася б, чiплялася б Богдановi на шию, забувши про конспекти, про екзамени, про все на свiтi.