Людина і зброя

Повногруда, середнiх лiт жiнка, з яскравими соковитими губами, з мушкою на щоцi i тугим акуратним кiльцем ще не посивiлих кiс на головi, сидячи за столом, тримала в руцi Богданову заяву, але вже дивилася не на неi, а на Богдана, уже вiн був предметом ii вивчення. Мовчки дивилася на нього, i, як йому здалося, в примружених, холодних очах ii затаiлась неприязнь, пiдозра.

Крижаним голосом запитала:

– Колосовський Богдан Дмитрович?

Вiн кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.

– Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армiю?

– Виявив.

– В окопи? Пiд кулi? Пiд танки? Туди, де – зовсiм не виключено – чекае вас смерть? Ви на все це зважили?

– Так, зважив.

– Ми вiддаемо належне вашому патрiотичному намiровi. Але якщо ви при цьому погарячкували, пiддались загальному настроевi, виявили просто юнацьку поспiшливiсть, то ще не пiзно забрати заяву назад: ось вона.

Жiнка поклала Богданову заяву на самий край стола.

– Нi, я не забираю.

– Подумайте. Добре подумайте.

– Про це я подумав ранiше.

Праворуч вiд жiнки сидить по-армiйському випростаний бритоголовий мужчина в цивiльному, за ним – смаглявий вiйськовий з сивиною на скронях, з мiшками втоми пiд очима. В петлицях – шпали: комiсар. Обидва вони – i бритоголовий, i комiсар, – не втручаючись у розмову, уважно слухали вiдповiдi Колосовського. Коли вiн вiдмовився забрати заяву, жiнка з мушкою, мовби пiдцьвохнута його впертiстю, накинулась на нього з новими запитаннями:

– Де батько?

– В анкетi сказано.

– Вiн репресований?

– Так.

– Ворог народу?

Колосовський, зцiпивши зуби, промовчав.

– За нашими даними, вас ще в школi виключили з комсомолу? Це правда?

– Правда.

– За що?

– Все за те ж.

– За що «за те ж»?

– За батька. За те, що вiдмовився зректися його.

– А чому вiдмовились? Адже вiн ворог народу?

– Вiн не ворог. Вiн – червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за Перекоп. Був нагороджений почесною революцiйною зброею.

– То ви вважаете, що вiн постраждав невинно?

– Вважаю.

– Ви не вiрите в наше правосуддя?

Богдан мовчав.

Жiнка переглянулась з членами комiсii, з Павлущенком, що сидiв осторонь за телефонами, i холодно кинула Богдановi:

– Ви вiльнi.

Вiн не зрушив з мiсця:

– Як це розумiти – вiльний?

– Ідiть. Продовжуйте навчання.

Бiлою повною рукою вона вiдклала його заяву вбiк, окремо вiд iнших, що горою лежали перед нею на столi. Іди. Продовжуй навчання. Нам ти не пiдходиш. Значить, це крах.