Людина і зброя

Для неi вiн не син червоного командира, батькова революцiйна зброя для неi не мае нiякого значення. В ii сприйманнi вiн ворог i ти теж майже ворог, в кожному разi – людина сумнiвна, ненадiйна…

Рушив до дверей, намагаючись iти рiвно, хоч ноги заточувались i тягар гнiтив такий, мовби тисли на його плечi всi, оцi, що були над ним, дванадцять поверхiв Держпрому.

Вже доходив до дверей, як за спиною неждано пролунав спокiйний густий голос:

– Хвилинку, молодий чоловiче.

Богдан обернувся: це вiйськовий звертався до нього.

Заява Богдана i анкета вже були в його руках.

– Колосовський!

– Я вас слухаю.

– Пiдiйдiть сюди.

Богдан знов пiдiйшов до столу.

– Дайте вашу вiдстрочку.

Вiйськовий, розправивши папiрець, поклав його перед собою, прочитав. Пiсля цього мовчки взяв гранчастий олiвець i – раз! Товста червона смуга лягла навскiс через увесь бланк вiдстрочки, потiм ще раз навскiс: хрестом.

Колосовський вiдчув, як гарячi спазми перехоплюють йому горло. Оця несподiвана пiдтримка незнайомоi людини, довiра комiсара, аж нiби незрозумiла готовнiсть його з першого погляду поручитись за тебе, за все майбутне твое життя так вразили Колосовського, що вiн вiдчув, як нерви йому здають, i тiльки крайнiм зусиллям волi стримав себе, щоб не розридатися тут, перед комiсiею.

Бритоголовий в цивiльному теж, видно, був з комiсаром заодно, бо вже привiтно посмiхнувся до Колосовського своiми безбарвними, як папiр, губами. Здалося навiть, що й ця жiнка, яка тiльки-но допитувала його крижаним своiм голосом, тепер якось подобрiшала, бiлкуватi красивi очi ii ожили, заблищали, i цим новим поглядом вона мовби хотiла сказати: та я тiльки так, то я тiльки вивiряла тебе, твою стiйкiсть, хотiла дiзнатися, наскiльки тверде твое вирiшення й бажання…

Отже, ти теж годен!

Вони потиснули йому руку.

Вiдстрочка його вже лежала на самiй горi таких самих вiдстрочок, мiцно, назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олiвцем.

Будуть окопи.

Будуть атаки. Будуть ночi в пожежах i днi, коли ти по сто разiв зазиратимеш смертi у вiчi, але нiколи ти не розкаешся в цьому, не розкаешся, що в тяжкий для Вiтчизни час студентська твоя вiдстрочка добровiльно була покладена на цей райкомiвський стiл.

Глава 5

Таня знала, що Богдан пiшов до райкому. Не мiг вiн зробити iнакше в цi днi, коли на призовних пунктах його ровесники вже перевдягалися у вiйськове.

І добре, що вiн пiшов.