Людина і зброя

Якби тiльки швидше, якби й зараз оце можна було кинути конспекти, податись удвох за мiсто, у поле за Лiсопарком, де трамвай влiтае просто в жита!

Весна промайнула для них якось непомiтно, тiльки й бачили з оцього вiкна, як сивiли дощi високi по обрiях, тiльки й чули iх, як шелестiли за вiкном по листю дерев, з тихим дзвоном краплисто падали на дахи, на розiгрiте камiння будинкiв. Потiм знов було сонце – i димились асфальти, i парували дерева своею мокрою блискучою зеленню, i з вiкон студентських аудиторiй видно було, як десь одразу ж за Пiвденним вокзалом, за блискучими пiсля дощу дахами будинкiв райдуга воду бере.

Туди – до райдуг, до просторiв замiських – тягнуло студентську душу…

Зате лiто сьогорiчне буде в них незвичайне: вперше проведуть його разом, поiдуть на археологiчнi розкопки. Багато iхнiх студентiв роз’iдуться цього лiта на розкопки хто в Крим, хто до Кам’яноi могили на рiчцi Молочнiй, де нiбито виявлено доiсторичнi малюнки й печерах первiсноi людини, а iм, Танi й Богдановi, старий професор, знавець Ольвii, запропонував Ольвiю, запропонував якраз те, чого iм самим найбiльше бажалось.

Стародавня Ольвiя, що по-нашому значить «щаслива», давно iх цiкавить обох, давно iм хочеться дослiджувати, розкопувати ii, занесену пiсками, щоб дiзнатись, чому вона загинула, чому люди покинули ii. Пiвтори тисячi рокiв тому мiсто вирувало життям, до нього вiд сонячних берегiв Еллади прибували кораблi, шумiв ринок велелюдний, на стадiонах вiдбувались спортивнi змагання, i на честь переможцiв мiсто карбувало декрети на мармурових плитах: «Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, перемiг списом i диском…» Архонт – це як голова мiськради, i Таня навiть усмiхнулась, уявивши, як бiжить по стадiону голова мiськради в трусах, виборюючи своему мiсту першiсть.

– «Пурфей, син Пурфея…» – iмiтуючи голос професора, починае урочисто декламувати вона з свого кутка, але Богдан не пiддаеться на ii пустощi, не обертаеться, вона тiльки чуе вiд нього:

– Не заважай!

І навiть це iй подобаеться, коли вiн отак прикрикуе на неi, отой ii легкоатлет факультетський, що теж мiг би перемагати «списом i диском».

Не читаеться Танi. Все малюеться iй степове лiто, ольвiиське небо широке, пiд яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова Ольвiя, мiсячнi ночi, тихi лимани – все там буде для них, для них…

Несподiваний грюкiт стрясонув дверi.

Богдан пiдвiвся здивовано:

– Хто?

І, ще не почувши вiдповiдi, кинувся до забарикадованих дверей.