Людина і зброя

Запам’ятайте цю мить! Назавжди запам’ятайте цю останню свою студентську аудиторiю на третьому поверсi iстфаку, де, вдершись крiзь забарикадованi дверi, застало вас страшне, приголомшливе слово:

– Вiйна!

Глава 2

Новий Хасан?

Халхин-Гол?

Нi, це, видно, було щось страшнiше.

У дверях аудиторii стоiть незграбний, широкоплечий Степура, iхнiй друг i однокурсник. Нiколи Таня не бачила його таким. Губи блiдi, надривно дихае, щось хоче сказати й не може – наче вдавився.

Богдана це лютить.

– Говори ж!

Степура важко видавлюе з себе товстими, нiби обвареними губами:

– Бомбили вночi Киiв… Севастополь… i ще якiсь мiста…

– Ти звiдки знаеш?

Все мiсто вже знае, тiльки ви оце тут як на островi.

Я теж сидiв читав, потiм вийшов за цигарками, а там уже все мiсто бурунить. Гучномовцi розриваються, людей тисячi на майданах… Так-то, брат Таню, – Степура з гiркотою глянув на дiвчину. – Бомби летять… ось яка iсторiя. А ми все спiвали «если завтра война». Це завтра вже стало сьогоднi.

Дiставши з пачки цигарку, вiн хоче прикурити, але сiрники ламаються один за одним.

Нарештi, вичеркавши, вiн пiдносить запалений сiрник до цигарки, i Таня помiчае, як груба рука його ледь помiтно тремтить, i сам вiн при всiй своiй вайлуватiй кремезностi здаеться iй якимсь дивно беззахисним в цю мить.

– Як бандитюги, напали, – каже вiн. – Без попередження, вiроломно, безчесно…

Богдан, нахмурившись, стоiть бiля столу над розкритим конспектом, наче пригадуе щось. Потiм рiшуче закривае конспект, складае зошит до зошита акуратною купкою.

Таня мимоволi фiксуе кожен його рух. На скiльки часу складае вiн отi своi конспекти? Коли iх знову вiдкрие?

Таня пiдiйшла до нього, взяла його за руку зазирнула у вiчi. Там якась темна рiшучiсть, вiдчуженiсть.

– Пiдемо?

Забравши конспекти, вони мовчки виходять.

Таня все не вiдпускае його руки. Як вчепилась в аудиторii своiм рученям за нього, так уже й не вiдпускае, тримаеться iнстинктивно, мовби передчуваючи недалеке й неминуче розставання…

В коридорах шум, гамiр.

Студенти рiзних курсiв, юрмлячись то тут, то там, збуджено говорять, сперечаються.

– Цього треба було ждати!

– Але ж договiр про ненапад на десять рокiв?

– Фашизм е фашизм.

Дверi аудиторiй повiдчинянi навстiж, – тепер усiм уже не до наук. Мерщiй на вулицю. Серце жадало почути, що це всього-на-всього якесь жахливе непорозумiння, ще, може, прийде iнше повiдомлення, звiстка про те, що конфлiкт залагоджено i все знов буде, як було.