Перехресні стежки

У бiльярднiм стояв уже заставлений на двi особи столик, а при нiм кельнер з реестром страв i серветою пiд пахою.

– Прошу, чим можу служити пану меценасовi? – промовив вiн, кланяючися Рафаловичу.

Сей замовив обiд на двi особи. Перед обiдом випили по чарцi старки «на вiдновлення староi знайомостi», як мовив Стальський. Рафалович справдi був голоден, а вiдновленi перед хвилею спомини не дуже заохочували його до розмови з паном офiцiалом. Зате Стальський, i п’ючи, i iдячи, балакав, мов рад був, що знайшов когось охочого слухати його.

– Го, го! Я то знав, що з пана Євгенiя Рафаловича будуть люди. Ще як се був малий Генцьо, то вже було видно, що то голова неабияка. Я то нiби строгий був, свою повагу показував, але я так любив малого Генця, як свою дитину! Прошу не гнiватися… я вже тодi був парубок пiд вусом. Що правда, то правда. Та й потiм я не перестав iнтересуватися… О, яка то була радiсть, коли я прочитав у «Народiвцi»[5 - «Народiвка» – газета «Народна часопись», додаток до «Газети львiвськоi», урядово-адмiнiстративного видання в Галичинi.

Виходила у 1890–1914 рр.], що мiй елев, пан Євгенiй Рафалович, одержав на Львiвськiм унiверситетi степень доктора прав. Прошу вiрити!.. Ну, що, адже пан анi брат менi, анi сват… а вже таке дурне серце в чоловiка, тiшиться чужим щастям, сумуе чужим смутком так, як своiм власним.

Євгенiю, не знати чому, в тiй хвилi причулося жалiбне м’явкотання катованого кота. Вiн поклав ложку i з виразом не то здивування, не то тривоги видивився на Стальського.

– Що пан меценас побачили на менi? – запитав сей, перериваючи балакання i озираючись по собi.

– Нiчого, – вiдповiв Євгенiй. – Прошу, пане, iджте!

– Ах, я такий рад, що бачу пана меценаса, що буду мати те щастя бачити вас частiше – позволять пан меценас говорити собi «ви»?

– Прошу, прошу!

– Се краще! Якось бiльше вiд серця розмова йде. Не люблю того передавання через третю особу. Перепрошаю, правда, що пан меценас практикували в Тернополi?

– Так, я був там три роки у адвоката Добрицького.

– О, знаю, знаю! Я докладно слiдив за кождим кроком пана меценаса на публiчнiй, так сказати, аренi. Особливо вiдколи ви стали оборонцем у карних справах. Знаете, пане, скажу вам без комплiментiв… я чув тiлько одну, нинiшню вашу оборону, але читав справоздання з кiлькох процесiв, де ви боронили… Такого оборонця наша адвокатура давно не мала.