Соня

 – У тебе е голуби?

– Нi, – сказала Соня, – але е голуб’ятник. Ну як у мене. Просто е.

– Покажи, – не повiрив чоловiк.

Потiм вони залазили до голуб’ятника. Залiзна драбина була слизька, бо на неi вже випала ранкова роса, або, може, ще вечiрня. На низеньких дверцятах висiв великий замок, теж слизький i мокрий. Соня вiдiмкнула його i зайшла. У голуб’ятнику було темно i тiсно, але Соня могла стати на повний зрiст, а чоловiк – нi. Не було анi пiр’я, анi послiду, тiльки якийсь невловимий пташиний запах.

Голуб’ятник хитався вiд iхнiх рухiв. Чоловiк сiв на пiдлогу. Через маленькi вiкна було добре видно, що небо надворi вже почало свiтлiшати.

– А де голуби? – спитав чоловiк.

– Вiн iх випустив. Голубник.

– Чому?

– Тому що вiн був уже слiпий i не мiг на них дивитися. А що з ними ще робити, сам подумай.

– Нащо взагалi голуби? – спитав чоловiк.

– Вони лiтають колами. Хорошi голуби правильно лiтають. Їх треба годувати, поiти, прибирати за ними. Ну цей дiд прибирав, годував.

У нього хорошi голуби були, сизi i бiлi.

– Сизi – це якi? – знову спитав чоловiк.

– Як сiрi з молоком, i ще трошки голубi.

– І що потiм сталося?

– Потiм вiн ослiп. Голуби мучилися дуже – нiхто iх не годував, не поiв, не показував iм цих всiх команд, щоби лiтали колами. І вони не лiтали. Сидiли тут i мучилися, стогнали. Знаеш, як голуби стогнуть?

– Знаю, – сказав чоловiк, – у мене на горищi живуть. І в шахтi лiфта.

– Вiн мене попросив, i я iх випустила. Виганяла звiдси, ловила i викидала вгору, а вони билися крилами, лiзли назад.

Я тут усе прибрала i замкнула, але вони довго ще прилiтали. Сидiли. Потiм настала зима, й аж тодi вони перестали прилiтати.

– Іди до мене.

Соня сiла на пiдлогу, i чоловiк обiйняв ii, притулив до себе.

– Розказуй ще. Ти так гарно розказуеш, мала. Про голубiв. Дiд помер, ну, голубник?

– Помер потiм, – сказала Соня.

– Шкода його.

– Шкода, – погодилася вона. Чоловiк був теплий, обiйматися з ним хотiлося.

Зеленувате, ще кволе свiтло пробивалося через шпарини мiж дошками, тремтiло за маленькими вiкнами. Невидимi голуби незадоволено стогнали десь над дахом, шарудiли крилами, тулилися одне до одного, розсiдаючись i вмощуючись на раннiх скiсних променях. Соня потяглася губами i поцiлувала чоловiка в бороду, кудись поруч з ротом – ну, бо що ще було робити? Вiн обережно взяв долонями ii обличчя i дивився, яка вона майже прозора в густiй темрявi, що поволi вiдступае.