Соня

Потiм притулився губами до ii губ i обережно запхав язика iй в рот. Соня заплющила очi i потерлася об нього своiм язиком, спробувала на смак. Серце не розривалося, але було приемно. Що глибше вiн цiлував ii, то бiльше ставало свiтла, то теплiшим воно було на колiр. Соня запхала руки йому пiд футболку i гладила його спину i плечi, вiдiгрiваючи своi долонi i пальцi, поки вiн цiлував ii пiдборiддя, шию, груди, живiт. Борода в нього була м’яка, а рот великий. Вiд його вологих поцiлункiв Соня вигиналася i посмiхалася, виплутуючись з тонкоi сукнi, iй було лоскотно – вона уявляла, як по нiй повзають живi великi повiльнi равлики в жовтих з рожевим мушлях, але вiд равликiв не було бридко, тiльки солодко.

«Сонячнi равлики», – подумала Соня.

– Ти роздряпаеш спину собi, – видихнув чоловiк, перевернувся, легко пiдхопив Соню i посадив на себе зверху. Соня гойдалася i ковзала на ньому, тепло i свiтло перетiкало мiж ними, вiн прибирав волосся з ii обличчя i дивився, торкався ii губ, занурював пальцi iй в рот.

Соня стисла його пальцi губами, i вiн вiдпустив усе тепло, i тодi Соня мимоволi пальцi прикусила, бо тепло прийняла. Вiн тихо засмiявся, Соня глибоко видихнула i довго не вдихала, потiм схопила ротом ранкового свiтла, нахилилася i передала чоловiковi. Вiн обiйняв ii, склав ii голову собi на плече, розрiвняв легке волосся i гладив по животi колами, як лiтають правильнi голуби, поки ii дихання не сповiльнилося i хорошi сни не полiзли iй у вуха, навперейми одне одному, нiби ображенi птахи в дверцята голуб’ятника.

Коли Соня прокинулася, чоловiка вже не було. Сонце просочувалося до голуб’ятника мiж дошками, пронизувало сутiнь тонкими площинами, в яких висiли i сяяли порохи, пiр’iнки та торiшнi пташинi стогони. Було спекотно, майже як прокидатися в серпнi у старому армiйському наметi. Соня заплющила очi i згадала м’яку бороду, високi вилицi, напружену шию, пальцi в себе на стегнах, навiть рудi замшевi черевики – але не згадала цiлого чоловiка. Тодi вона вбрала тонку сукню, котра трохи пахла нiчним лiсом, вологою i грибами, а трохи – чужим тiлом i голубами, i стiкала ii тiлом, як тепле молоко, лащилася.

Волосся розправилося, Соня пригладила його, щоби виглядати пристойно, i полiзла надвiр.

– Ти що, i трусiв не носиш? – здивувалася двiрничка, прискiпливо дивлячись, як заспана Соня спускаеться драбиною з голуб’ятника.

– Ношу, – безсоромно вiдповiла Соня, але тут же виправилася: – Не ношу. Інодi. Доброго ранку.