Хмари

Кожний почав думати й марить голосно. Серб Петрович почав згадувать свою рiдну далеку сторону, розказував про туркiв, як турки взяли його дiда, й батька, i дядькiв, посадили в константинопольську тюрму, як забрали в iх землi, iх усе добро, зарубали дiда й дядькiв, а батька випустили з тюрми без нiчого. Його душа аж клекотiла помстою й ненавистю; його великi чорнi очi блищали вогнем навiть при свiтi мiсяця. Смутний болгарин i собi розговоривсь, тiльки його душа не рвалась так гаряче, бо була дуже пришиблена деспотизмом.

Украiнськi студенти ще не мали тодi ясного почування нацiональностi, але, слухаючи серба й болгара, вони й собi згадали про свiй безщасний народ, зовсiм забитий з мовою, лiтературою й iсторiею.

Дашкович почав тихiсiнько спiвать украiнську пiсню. До його пристало кiлька голосiв. Воздвиженський вторував басом, i тихо-тихо, як днiпрова вода, полилася гармонiчна украiнська пiсня. Серед монастиря, перед п'ятьма золотими банями, серед чернечих келiй i темних алей понеслася мелодiя про Сагайдачного, котрого могила була за десять ступенiв звiдтiля, коло пiвденноi стiни церкви.

Швидко одчинилось одно вiкно в келii. Звiдтiль висунулась кострубата чернеча голова. Потiм одчинилось друге й трете вiкно. З вiкон висовувались темнi голови й слухали спiви.

По дворi пiд тополями дибали два журавлi, котрих держать по монастирях у Киевi. З липи злетiв павич, розпустив свiй блискучий хвiст i крикнув своiм диким голосом. Пiсня розворушила мертвий спокiй монастиря. Всi поглядали на ректорськi вiкна.

Одно ректорське вiкно одчинилось, i пiсня разом замерла на устах двох десяткiв хлопцiв, i знов стало тихо й мертво, як у могилi. Тiльки з сусiдньоi гори Кисилiвки широкою хвилею лилася пiсня мiщан, котрi збирались там на вулицю i спiвали пiснi цiлим хором, з басами, тенорами й сопранами.

Калiмерi й Воздвиженський розвеселяли усiх своiми жартами й брехнею. Грек розказував про схiднi гареми, про афiнських грекинь. Низький, товстий, з вузеньким лобом, з товстими губами й чорними очима, Калiмерi зовсiм не нагадував героiв «Iлiади», а бiльше був схожий на гiрських розбишак.

Вiн почав марить про свiй магазин з тютюном, про баришi, про дiвчат, гудив Росiю й хвалив свiй край.

Тиха нiч, тепло, мiсяць i зорi наводили бiльше задуму й меланхолiю, а найбiльш на украiнцiв.

– Сидимо ми тепер укупi, – почав Дашкович, – а де-то ми будемо через рiк, через два, як вийдемо звiдсiль?

I кожному будущина, рiдний край почали з'являться перед очима.