Хмари

Пiд самою церквою спало на землi покотом кiлька сотень богомольцiв з усiеi Украiни. Вони спросоння почули пiсню, пiдводили голови й дивувались, що серед монастиря спiвае хтось сiльську пiсню, нiби в селi на вулицi.

На темних алеях зачорнiла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.

Студенти зачули ректора й побiгли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву.

I довго ще пiсля молитви, сидячи перед одчиненим вiкном, дивився Дашкович на сонний, тихий Киiв, на високi гори, де блищали золотi верхи Михайлiвського монастиря, де на шпилi висiв собор, Андрiiвський, а попiд горою зеленiли садки, бiлiли стiни будинкiв.

Йому хотiлось одного – не покинуть Киева, а другого – знайти тиху, добру, як голубка, i спiвучу жiнку.

Вже усi в номерi полягали спать. В великi вiкна свiтив мiсяць. В хатi стало тихо; усi засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь i закричав: «Дашковичу! Чи ти спиш!?»

– Якого ти нечистого не даеш спать! – обiзвався спросоння Дашкович.

– Чи тобi нiчого не снилось?

– А тобi вже встигло й присниться?

– Вже! Менi снилась моя будуща жiнка, – промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом.

– Якою ж вона тобi снилась? Чи таким бовдуром, як i ти? – спитав його Дашкович, i всi знов пробуркались i почали смiяться при роздражнюючiм свiтi мiсяця.

– Одже й я пригадую свiй сон: i менi щось верзлось, – говорив далi Дашкович. – Їй-богу, снилось, нiби я сиджу на тiй самiй лавцi, де ми недавно сидiли; i нiч, здаеться, була така сама; коли це пурх! i з дерева злинула голубка, сiла менi на плече й почала вуркотать на вухо.

Я взяв ii в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, i коло мене сидить панна, гарна, як оця нiч, з такими очима i з таким добрим лицем, з таким голубиним поглядом, як у однiеi панни в моiй Черкащинi. Тiльки що я придививсь до неi, а вона знялась павичем, розпустивши розкiшний хвiст, i той павич так препаскудно крикнув, якраз, як оце ти!

– Бач, якi тобi птицi сняться! – промовив Воздвиженський.

 – А менi приверзлось, що я сидiв на тiй самiй лавцi; менi нiби схотiлось води, я й пiшов до колодязя, набрав вiдро води та й дудлю, дудлю! Випив цiле вiдро, а води все-таки хочеться. Коли обертаюсь, а при свiтi мiсяця стоiть дiвчина з вiдром. Я ii ляп по руцi! А вона одразу, неначе вiдьма, обернулась панною в розкiшнiй бiлiй сукнi на два сажнi кругом. Така панiя, ой! ой! В руках у неi були чотки й молитовник, а на плечах крила.