Хмари

Надворi була така розкiш, така тиха радiсть, що старий нахилився й почав рвать резеду, левкоi, барвiнок; його старi пальцi стулили букетики, i, закравшись до дочок, вiн кинув на iх тими букетиками. Живущий, цiлющий вечiр i його розохотив до гульнi.

Тiльки що Сухобрус пiшов до хати, як через баркан перескочило в садок щось дуже велике й довге, а перегодя i друге перескочило слiдком за ним. Марта й Степанида наробили крику й кинулись бiгти до хати. Батько вибiг iм назустрiч.

– Що там таке? Чи пожежа, чи що? – питав вiн дочок.

– Ой тату! щось перелiзло у наш садок, та таке велике! – кричали обидвi дочки.

Спершу йому здалось, що нечистий перекинувся звiрюкою й плигнув у садок. Потiм мигнула в його думка про злодiiв.

Вiн вибiг у садок. Дочки стояли коло хати. В садку двое людей блукали мiж деревом i чогось стукали в мисник з образами, що стояв пiд барканом коло черешень. Сухобрус був спокiйний за свiй священний крам i не приймав образiв на нiч.

А дiло було таке.

Студенти з Царського садка пiшли у гостi до знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Орданському. Той купець мав багацько дочок, i не дуже гарних. Вiн закликав до себе усяких студентiв, годував, поiв iх i чимало дочок повидавав вже замiж за свiтських i духовних. Студенти часто гуляли там до пiвночi й цiлою юрбою перелазили потiм через стiну Братського монастиря. Дверi у корпусi часом не запирались, а як були запертi, то студенти лазили через вiкна.

Саме того вечора Воздвиженський i Дашкович вертались од того купця пiзньоi доби.

В iх головах вже добре шумiло, хоч вони й не були зовсiм п'янi. Але часом, як кажуть, неначе хто чоловiка обiйде або обворожить. Нiч була темна, мiсяць ще гаразд не зiйшов. Стiна Братства була бiла, i Сухобрусiв баркан на тiй самiй вулицi був так само бiлий.

I за братською стiною росло дерево, i за Сухобрусовим барканом росло дерево. Замiсть соб, нашi студенти повернули цабе та й перелiзли в Сухобрусiв садок, де до пiвночi гуляли й марили молодi Сухобрусiвни.

Переплигнувши через баркан, Воздвиженський i Дашкович пiшли, як iм здавалось, нiби по алеi просто до свого корпусу, але швидко почали стукать лобами об дерево i наткнулись на мисник з образами. Вважаючи на його бiлий колiр, вони думали, що то корпус. Воздвиженський стукнув, нiби в дверi, а образи посипались йому на голову.

– Ой братику! Де це ми? Куди це ми зайшли? – питав Дашкович, пiдiймаючи з землi образи.