Хмари

– Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарii? – промовив Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: «Святий праотець наш Ное».

– Е! в вас, бачу, гiтара е! – промовив Воздвиженський i зняв з стiни гiтару. – А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, – сказав Воздвиженський, сiвши коло Марти.

– Я колись спiвала, та вже позабувала, – промовила кокетливо Марта. – Просiть сестру.

Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.

– Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану! починай украiнськоi!

I Дашкович смiливо почав тенором «Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!» Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав украiнськi слова, що панни не могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на гiтарi, а за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо ii спiвали вмiлi голоси. Сухобрус аж умилився серцем.

Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили заспiвать «Сизого голубочка».

Голоси iх були добрi, але не дуже твердi й смiливi. Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже вже сентиментальна.

– Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень «Горлицi»! От пiсня! – говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили «Горлицi» дрiбно й голосно. До iх пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що пiдiймала ноги до танцiв.

– Заспiвайте ж iще нашоi пiснi, та жалiбноi-жалiбноi, – просив Сухобрус.

I всi разом заспiвали «Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не червона була?»

– Ой, не спiвайте, бо буду плакати! – просив Сухобрус, переслухавши пiсню.

 – Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину пригадала вона менi! I мою молодiсть, i мою покiйницю, i моi лiта давнi, навiки минувшi!

Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать церковних пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать i панни. Вже надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали «Взбранной воеводi» та «Многая лiта!»

В Братському монастирi задзвонили на утреню.

В той час одмикали монастирську браму.

– Дашковичу! чуеш? – промовив Воздвиженський.

– «Час додому, час! забарилися!» – затягли всi, i паничi почали прощаться з хазяiном i дочками. Всi випровадили iх у двiр i розпрощались з ними. Хазяiн i дочки просили студентiв не забувать iх i одвiдувать якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму.