Око прірви

Роздiл третiй,

у якому розповiдаеться про нашу першу зупинку у мiстечку Черняховi

У Черняховi ми зайшли до мiсцевого попа Івана, який нас прийняв iз обiймами, його паньматка, проста круглолиця жiнка, засвiтила до нас обличчям, а перед входом до хати виладнувалося четверо замурзаних поповичiв, якi дивилися на нас такими зачудованими очима, нiби ми були прибульцi з того свiту. На обiйстi гуляла зграйка ситих гусей, i паньматка наказала хлопцям зловити гуску. Дiти з радiсним вереском рвонули виконувати повелене, на смерть бiдних птахiв перелякавши – вони з пронизливим гелготом почали мотатися двором, i в обiйстi учинилася неймовiрна варвiтня: кожен iз хлопцiв хотiв зловити гуску сам, гуси виривалися, били крильми, гусак шипiв i бив дзьобом напасникiв, налiтаючи на них; у дворi лiтало пiр'я, птахи махали криль ми, злiтали; нарештi хлопцi налягли на одну з них, затиснуту пiд тином, упали згори i миттю скрутили iй шию.

– Але ж, панотче, – сказав Созонт. – Ми вбогi перегрини, не завдавайте собi такого клопоту.

– Як прийшли до мого двору, то це вже i е клопiт. – сказав урочисто панотець. – Я гостей на так не приймаю i не вiдпускаю.

Ми сiли до столу в садку, в якому густо росло вишень, сливок, яблук та грушок, i нам, поки готувалася гуска, дали напитися молока з медом, додавши й пухкого свiжого хлiба, – тут ми могли розпитатися в панотця дорогу до Микити Стовпника.

– А то ви йдете туди, – сказав загадково панотець i подивився поверх наших голiв. – Теперечки вже менше йдуть, а то, скажу вам, вiдбою не було.

– Щось не так, панотче? – спитав Созонт.

– Все так, – мовив отець Іван. – Ідуть люди, значить ся, iм треба, а треба, то хай iм помагае Господь.

– А ви там не були? – спитав я.

– Менi туди йти нiчого, – вiдказав панотець. – Бо я, сказати, того Микиту з пелюшок знаю.

Ми гостро зацiкавилися.

– Маю, панотче, послушання, – сказав Созонт, – написати книгу про теперiшнiх святих i боговгодних людей. Розкажiть, що знаете.

Панотець засунув пальця до рота i поколупав нiгтем у зубах.

– Що можу знать? – сказав. – Росло, сказати, таке собi ледащо, нi до Бога, нi для людей. Робить не хотiло, ото в голову собi i втелющило, хай Бог менi простить, що вiн, сказати, не од свiту.