Око прірви

Око прiрви

Валерiй Шевчук

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Око прiрви» Валерiя Шевчука – роман, написаний у жанрi iсторичноi фантастики***. Лейтмотивом твору е зображення духовноi кризи головного героя – калiграфа Михайла Василевича, – який пускаеться у мандри, аби вiднайти шлях до себе та до iстини. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо.

Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.

Валерiй Шевчук

Око прiрви

Роздiл перший,

у якому розповiдаеться про рiшення йти у полiськi лiси

Ми зустрiлись у Житомирi, в монастирi, що був за мiстом униз по рiчцi Тетерiв: я, Михайло Василевич, калiграф i рисувальник (той, що писав i малював спершу в селi Двiрцi в тамтешнiй обителi, а потiм у Пересопницi Євангелiе, переклавши його на просту мову, яку згодом виправив архiмандрит пересопницький Григорiй); диякон iз Киева Созонт i чернець iз Карпатських гiр Павло, котрий ходив до Киева, щоб поклонитися мощам святих отцiв печерських, – там вiн i зустрiвсь iз Созонтом, i вони разом прийшли до Житомира, тут ми й здибалися.

В Житомирi я також почав писати й малювати Євангелiе, але робота не пiшла так богонатхненно, як у Двiрцях чи Пересопницi, – здаеться, того разу я вчинив усе що змiг, а це значить – вичерпався; тут же менi працювалося пиняво, рука нiби стратила притаманну iй легкiсть у писаннi i вправнiсть у малюваннi, отже, пiсля кожноi зробленоi сторiнки вiдчував утому, пальцi млiли, а очi клеiлися. Це увiч визначало, що маю роботу на певний час покинути, щоб криниця душi моеi наповнилася духовною водою, без такоi-бо води людина стае суха й нiкчемна, до дiл та подвигiв нездатна, про що я вiдверто сказав Григорiю, котрий прибув до Житомира разом зi мною, бо ми в парi знайшли робочу злагоду.

– Не годиться, – сказав Григорiй, – щоб праця огiрчувала життя, як це було в Єгиптi iз iзраiльтянами, бо, коли праця огiрчуе, вона рабська а не Богом надихнута. А з рабськоi роботи який добрий плiд?

– Вiдчуваю себе порожнiм, як глек без води, – мовив я.

– Отож подбай про воду, – коротко повiв менi Григорiй i тим самим дав менi волю.

Тодi-то Бог привiв до нашого монастиря Созонта та Павла.