Роман про добру людину

Саме це й пригадала панi докторова Лилик, коли одного разу, люта вiд сварки з панi професоровою Синелько (i яка вона професорова! Цi самозванцi! І як тiльки та посмiла!) iшла табором, чуючи, як пiд нею земля горить, i побачила на мотузцi Грицишину плахту, яку баба, завжди чиста й охайна, щойно випрала й повiсила сушитися. А що вiд сварки в панi докторовоi Лилик ще сипалися iскри з очей, то коли вона глянула на вологу плахту, iй привидiлося, нiби плахта мiниться на сонцi такими водограями, аж усi бараки зливаються в одну свiтлову пляму, яка просто вiдбирае зiр, а цього вже й панi докторовiй здалося забагато.

І як цього нiхто не заборонить! Що тут тiльки робиться! Видно, крiм мене та мого вченого чоловiка, нема в таборi порядних людей, сама нечисть, погань i невiгласи, – шарпнулася панi докторова Лилик i так пронизала поглядом плахту, що плахту з мотузки кинуло об землю, аж загуло, i на тому мiсцi, де кинуло плахту, просто серед табору вiдкрився вхiд до пекла.

Правда, пiзнiше дехто казав, як у ту хвилину аж погода змiнилася, однак чи це дiйсно сталося, нiхто не спромiгся пiдтвердити, бо саме в той час весь табiр сидiв на мiтингу, на який зiбрали таборових мешканцiв вербувальники з рiзних краiн, i люди радилися, куди лiпше емiгрувати, щоб знайти собi нарештi пристановище, а, головне, певнiсть, що iх не видадуть нелюдам на поталу, збуджено зважуючи, на що пристати, i в барацi, де тислися промовцi i всi цiкавi, стояв такий галас, що нiхто не помiтив би, навiть якби в кожного пiд ногами розверзлася безодня.

Пекло помiтили лише малий Юрчик i Оленка, якi гралися поблизу, втiшаючися, що iхнi мами теж сидять на мiтингу, забувши кликати iх додому, а коли нiхто не заважае, найкраще бавитися, бо i в калюжi вiльно посидiти, i камiнцiв набрати в рот, а котрийсь i проковтнути, i бiля водяноi колонки на майданi мити руки й пити пригорщами воду, щоб якомога ширше бризкало на боки, утворюючи калабанi, через якi так гарно бiгати.

Побачивши вхiд униз, який гармонiею вiдкрився перед ними, дiти дуже втiшилися: то справдi, так смiшно виглядало, як земля репнула, i в отвiр ще сирого, як тiсто, навiть такого круглого, мов тiсто, грунту, почали нiзвiдки з шипiнням ляпатися один за одним спочатку круглi, як бублики, а тодi вже й продовгастi, приступцi, утворюючи сходи, – i, побравшись за руки, Юрчик i Оленка побiгли в саме пекло.