Роман про добру людину

Пекельних чортiв вони порахували за пащекуватих i недоречних дорослих, яких повно на свiтi виключно на те, аби вiчно заважати, забороняючи то потримати пальця в ротi, то проiхатися на таборовому цуциковi Вовковi, то ще щось справжне; казани з вогненною смолою – за невеликий рiзновид таборовоi кухнi, i вирiшивши, що пекло – це продовження табору, тiльки ще нуднiше, бо скiльки вони iшли, нiди не подибали жодноi дитини, щоб разом бодай у пiжмурки погратися, а самих тiльки дорослих, якi скрiзь повчали один одного, – вийшли нагору, знудившися, бо внизу iм ще й не сподобалося повiтря, – воно пахло не тiльки часником i цибулею, до яких вони звикли, а й ще чимось, вiд чого доводилося надто часто чхати.

Однак коли Юрчик i Оленка виходили з пекла, iх зауважив таборовий п'яничка Стецько Ступалка, що, зупинившися висякатися, крiзь пальцi ще встиг з зачудуванням угледiти, як дiти виступали з полум'я, яке розкрилося перед ними, i одразу ж збагнув: це i е вхiд до пекла, бо iнакше хiба хтось потрапив би лишитися цiлим, побувавши за вогненною брамою?

Оскiльки ж Стецько встиг трохи пригубити (не так щоб напитися, вiн собi нiколи не дозволив би хильнути зайвоi чарки вдень без товариства, а виключно для годиться, аби мiцнiше на ногах триматися i щоб слабiсть не поймала), горiлки, яка едина одразу все ставить на своi справжнi мiсця, сприяе не лише спiлкуванню, надихаючи людину на великi й хоробрi дiла, а й думанню, то вiн умить усвiдомив: тут йому просто таки сам Бог послав нагоду, що нею i останнiй роззява не знехтував би, бо коли дiти отак звичайнiсiнько, неушкодженi й анi трохи не наляканi, – iнакше вiн зауважив би! – повернулися з пекла, то чого ж не спробувати i йому, Стецьковi Ступалцi, бодай одним оком зазирнути, як там по той бiк, щоб увечерi за пляшкою розповiсти про це своiм горiлчаним побратимам?

Стецько перечекав, поки дiти зникли за бараком, оглянувся, чи його нiхто не сочить, бо про всяк випадок воно якось завжди лiпше обходитися без свiдкiв, спустився в отвiр, який нiби аж трохи розступився перед ним, прислухався ще раз, перевiряючи, чи то дзвенить лише в його лiвому вусi, чи доноситься знизу, i, переконавшися, що навколо тихо, побiг уперед.

Та щойно вiн ступив кiлька крокiв, як побачив перед собою такий безмежний проспект, аж забракло зору охопити його, i в Стецька на мить зупинилося серце, з чого вiн одразу догадався, що потрапив на центральну площу Киева.