Роман про добру людину

Тiльки як же не повiрити, коли всi жили в такому жаху, аж найменше послаблення страхiть здавалося раем? – що в подертих чоботях по колiна стоячи в трупнiй ропi братських траншей, ще недавно прикритих дитячими майданчиками й гойдалками, якi потрощеною купою лежали поруч, – зi смердючих ям витягали тих, кого колись з любов'ю називали братами, синами, батьками, а з усiеi Украiни день i нiч сунули люди розпiзнавати своiх ближнiх бодай з решток одягу, з тiл, з непомiченоi каблучки чи ще якихось випадкових ознак, знаних лише багатостраждальному серцю, – одна добра душа, що шукала серед трупiв чоловiка, не витримала, як полоненi крiзь дiряве взуття кожноi митi наражаються затруiтися трупною ропою, вiдкопуючи мерцiв, i принесла кiлька пар гумових чобiт, продавши до нитки все свое вдовине майно, аби вистачило грошей купити цi чоботи з-пiд поли десь на базарi, як це згодом люди оповiдали, шкодуючи стареньку, i ii тут же новi визволителi застрiлили просто в усiх на очах, бо не вiльно було нiчого передавати полоненим, а старенька того не розумiла й приедналася до зiтлiлих жертв конопатого, що всiх украiнцiв нахвалявся вислати до Сибiру, та мiсця забракло), – або надiли силою витримати тортури, бо я не годен осквернити цього пам'ятника, цiеi живоi людини, яка не заподiяла нiкому жодного лиха, а стiльки вистраждала, i очi якоi випромiнюють лише безмежне добро й сум.

І щойно подумав це Стецько, власне, навiть не подумав, а воно саме вихорем пронеслося йому в головi, як побачив: вiн знову вже на землi, тiльки без цебра з нечистотами, а молодцi якось дивно на нього зиркають, нiби не наважуються пiдступити ближче, а заразом iх наче клонить у сон.

– Аби ж вас люта геенна навiки пожерла! – з пересердя побажав iм Стецько, i тi вмить прокинулися, нiби Стецькове пересердя влило в них новоi крови.