Роман про добру людину

Тепер, коли вiн сам ледве повернувся звiдти, йому пригадалося, як з табору дивним способом зникло кiлька порядних людей, ще якби непутящих якихось, як Стецько, щезнення якого нiхто й не помiтив би, а то шанованих вчених i справжнiх патрiотiв, – наче iх земля проковтнула, i дехто нишком розповiдав (кому хотiлося про таке голосно плескати язиком, коли страх сидiв у кожного за плечима?), нiби востанне бачив iх з пiдозрiлими молодцями з тупим виразом обличчя, якi невiдомо звiдки з'явилися й пропали, отож доводилося чимдуж поспiшати, бо хто зна, якi страхiття ще чигали на мешканцiв табору, коли пекло наблизилося до кожного пiд самiсiнькi дверi?

Вiд цього припущення Стецьковi ноги самi почвалали вперед, навiть не чекаючи, заки нагорi в Стецьковому мозку остаточно виясниться, чи конче добрi намiри потребують негайного здiйснення завдяки своiй нестiйкiй структурi, яка схильна одразу ж випаровуватися, чи вистачае, що людина подiбне взагалi подумала, навiть коли цi помисли й вислизнули i iх уже не наздогнати, бо на тому мiсцi дiрка в пам'ятi, якоi не перекрочити, хоч би й цiлi царства вгатив у ту прiрву, i людина, вражена, зупиняеться серед дороги, дивуючись, куди ii ще мить тому несло, сповнивши нутро по вiнця свiтлом, аж пiд ногами зникло i вiдчуття дороги, i всього свiту, бо хто коли спромiгся розгледiти перед собою пень, виступивши iз свiтла в темiнь? – тож i Стецько, женучи навпростець, аби швидше, до баби Грицихи, не помiтив, як втелющився просто в обiйми професора Кави, що, зауваживши, в якому шалi Стецько летить на нього, не чуючи, як вiн йому гукае, встиг ухопити Стецька, i, рятуючись вiд неминучого падiння, ще кiлька крокiв разом iз Стецьком прокрутився дзигою вперед, заки вихор навколо них улiгся i iм вдалося зиркнути один на одного.

Однак те, що Стецько зиркнув на професора Каву, змiнило не лише напрямок його думок i подальшу його долю, а заразом i долю всього табору, або й усього свiту, оскiльки досi нiкому не пощастило визначити, яким робом зовсiм, здавалося б, незначнi подii руйнують чи оновлюють людство, i те, що виглядало нiкчемним i малим завбiльшки з макове зерня, земля не годна вмiстити, а велике, перед яким щойно народи земноi кулi тремтiли, спалюючи на вiвтарi його великости честь, печiнку, серце, добро й людянiсть, лежить червивим ковеликом, i найшолудивiший пес не гавкне за його смердючий упокiй.