Роман про добру людину

Клятий дощ! Зовсiм чесно, гендлярство тепер не виплачуеться!

І Дмитрик з певнiстю й виструнченою поставою людини яка говорить щиру правду, поставив валiзу на землю, трохи схилив верхню частину тiла до ношi, не спускаючи очей з Тимка, описав овальний рух руками, нiби рвучись вiдчиняти замки, а одночасно й наче вiдкидаючи ззаду поли невидимого довгого сурдута, тодi сiпнувся назад, ляснув пальцями, даючи цим зрозумiти Тимковi, що в його головi засвiтилася блискавка, яку вiн зараз викладе словами, а це далеко важливiше, нiж у дощ вивертати нутрощi з валiзи, i заходився оповiдати, чiтко i зi знанням справи, масну анекдоту, вiд якоi Тимко зайшовся реготом, хоча чув ii вже безлiч разiв не тiльки вiд Дмитрика, а й вiд Дмитрикових хлопцiв, що в цю мить крiзь свiжо прорiзанi дiри в таборовiй дротянiй, кожного тижня латанiй з наказу мiсцевих охоронцiв порядку огорожi завершували чергову операцiю: у дешевеньких картонних валiзах, таких, як стояла бiля ноги Дмитрика, серед бiлого дня зносили до сховища на горищi третього бараку крадених поросят, яких Дмитрик, як вiн висловлювався, органiзував на селi i таким простим способом, завинувши поросятам рильця, аби не кувiкали, стриноживши й позапаковувавши живу ношу в валiзи прошлюзовував у табiр.

Акцiя пройшла успiшно, нiхто не накрив хлопцiв на гарячому i вони тепер тiльки чекали на Дмитрика, який нiс у валiзi останне порося, щоб пустити далi, вже по таборових каналах i канальчиках живий товар, заки полiцiя влаштуе облаву й розшуки.

Хлопцi знали своi обов'язки, чiтко виконуючи Дмитриковi розпорядження з вiрою в його щасливе око, бо Дмитриковi все завжди краще вдавалося, нiж iншим, може, тому лише, що Дмитрик не вiдзначався зажерливiстю i вмiв кидати те, що не давалося проковтнути за раз, не жалкуючи за втраченим, та хлопцi не ламали голови, чому iм краще працювати з Дмитриком, нiж з iншими.