Роман про добру людину

Зрештою i Дмитрик сам не любив замислюватися, як i його хлопцi, навiть у такi хвилини, коли, як тепер, доводилося легалiзувати свiй прохiд крiзь браму законности, яку втiлював Тимко, i витрачати час на теревенi, аби запаморочити знудженого Тимка, щоб вiн нарештi пропустив Дмитрика без перевiрки, а разом з тим, щоб про всяк випадок, якби акцiя в подальшому перебiгу луснула (виключена рiч, бо все вкладалося, як по-писаному), мати алiбi, мовляв, вiн, Дмитрик, зайшов до табору, як порядна людина, на виду в усiх i тому не мiг проробляти жодних пiдозрiлих манiпуляцiй нi з краденими поросятами, нi з чимось iншим, хоч би там що твердили.

– Ще одну! – гукав задоволений Тимко, тримаючи Дмитрика бiля будки, аби не залишитися самому.

Клятий Дмитрик, i як же в нього складно лягають слова! – дивувався невибагливий Тимко, забувши i про валiзу, i про те, як йому ще до самого вечора нудитися на вартi.

– Остання! – попередив Дмитрик, глянувши на свою валiзу, яка мокла на дощi.

Але остання анекдота не була призначена для Тимка.

З того, як обличчя Тимка вмить навстiж роздзяпив i скував смертельний жах, як йому забило вiддих i вiн схопився за груди, не годний видобути не лише вигуку, а й кволого хамаркання, Дмитрик одразу збагнув, що сталося.

Вiн шарпонувся назад зi щирим побажанням, аби грiм побив весь свiт, коли таке коiться, та вже виявилося запiзно: його валiза на всiх чотирьох рожевих нiжках прожогом мчала в табiр, то по прямiй, то зигзагами, наче ii судомило, просто до кухнi, куди саме почали сходитися таборовi мешканцi з бляшанками, банячками, а дехто й з вiдрами, на велику родину, отримувати обiд.

Дмитрик кинувся слiдом повз остовпiлого Тимка, якому на кiлька днiв вiдiбрало мову, вiд чого його почали дражнити мовчуном, i вiн дуже сердився на це прiзвисько, бож, звiсно, кому приемно, коли кплять iз страху, вiд якого хтось слабший i не такий зрiвноважений, як Тимко, i взагалi переставився б на той свiт? – а валiза вже врiзалася в людську гущу, яка з вереском бризнула на боки, пропускаючи апокалiптичну з'яву, а за нею згодом i захеканого Дмитрика, що наздогнав свою валiзу аж бiля входу до барака баби Грицихи, яка вийшла подивитися, чому в таборi зчинився такий рев.

Валiза тицьнулася бабi просто в ноги й зупинилася, i тут щойно Дмитриковi пощастило вхопити ii в оберемок.