Роман про добру людину

Баба Грициха, як завжди в бiлiй хусточцi й кольоровiй ще з дому вiчнiй плахтi, про яку рiзне подейкували, бо нiхто нiколи не бачив баби в iншому вбраннi, дивилася на Дмитрика старими добрими очима й усмiхалася.

– Знов у халепi, Дмитрику? – мовила вона, i вiд ii слiв у Дмитрика нiби влучили одразу двi думки, як це з ним траплялося лише тодi, коли в його мозку народжувався новий, особливо вдалий плян черговоi махiнацii.

– Я вам це дарую на обiд, а ви замовте перед Богом за мене слово, – випалив Дмитрик, витрушуючи з продертоi валiзи крiзь розкисле дно на руки баби Грицихи порося з завиненим у сiру ганчiрку рильцем, i, схопивши за ручку валiзу, яка так оганьбила його, повернув досить швидко, хоч уже й не бiгцем, через таборовий майдан, де щойно всi стали свiдками його перегонiв, до свого барака, – попри цей випадок анi трохи не втративши переконання, що всi лиха, якi в життi чигають, навiть отак непередбачене, виходять тямковитiй людинi лише на користь, навiть коли й доводиться кликати на допомогу добре слово баби Грицихи, а вона ж i так завжди ладна кожного порятувати.

Пiсля цього дня чи радше – пiсля цiеi подii, чудернацька слава, яку в закутках i на майданчиках, за банячками з iжею й за чаркою, мiж бараками, в пiдвалах, на горищах i на смiтниках, де переважно товклася малеча, з чуток, здогадiв i найретельнiших свiдчень очевидцiв висновували навколо баби Грицихи, ще бiльше закрiпилася. На вечiр весь табiр тiльки про те й говорив, як Дмитрик, цей пройдисвiт, шкурник i зiрвиголова, принiс до баби Грицихи чорта, який допомагав йому безкарно проробляти махiнацii, а баба своею бiлою магiею, а перед нею не встоював найменший прояв зла, обернула його на невинне порося, що вiдтодi унадилося ходити за бабою скрiзь, мов цуценя.