Роман про добру людину

Правда, дехто з тих, якi краще визнавалися в життi, особливо ж на людських вадах, твердили, – бож саме трапилося, що вони те все на власнi очi бачили, – як чорти заволодiли Дмитриком i по всьому табору, не побоявшися бiлого дня, на довгих волохатих ножищах почали ганятись за ним, батожачи бiдолаху грубезними зеленими найлоновими хвостами, точнiсiнько такими, як тi американськi канати, якi за допомогою Дмитрика потрапили до табору й були вже давно розплетенi й наново сплетенi на сiточки, паски, хусточки i навiть краватки й блюзки, аби вiн кинув гендлювати, i лише тому, що Дмитрик своечасно згадав про бабу Грициху й устиг крикнути, щоб вона йому допомогла, баба Грициха обернула всiх чортiв на звичайнiсiнькi валiзи, якi чвiркнули на всi боки й щезли, i на цей раз Дмитрик урятувався, бож баба визначалася великою добротою й за кожного замовляла лагiдне слово перед Творцем.

Баба Грициха зневажала тiльки злих, нiкчемних i саме тому нелюдське лютих, якi вiдписали свою боягузливу душу злу, нахваляючись, що тiльки по боцi зла людина спроможна вижити на цьому свiтi, страхаючись добра, як вибухiвки, хоч i за них молила Бога, щоб удiлив iм бодай крихту доброти, просвiтивши iх ницi помисли, а головне – аби вони не мали сили затоптувати добрих людей.

Звичайно, оскiльки на свiтi все покликане мати не лише початок, а й кiнець, то двое святенникiв-сектантiв у таборi пробували перечити, мовляв, добро баби Грицихи не вiд святого Письма, отже й не вiд Бога, бо вона й до церкви не надто вчащае, i нiхто нiколи не чув, аби вона повчала якогось непутящого небораку житiями святих чи бодай якимось акафiстом, щоб аж кров у жилах скипiла вiд жаху перед карою Божою, як то належалося б, невiдомо навiть, чи вона взагалi Бiблiю читала, надто просто вона завжди висловлюеться, хiбащо якусь приповiдку скаже, а вiд приповiдки до поганства, до чар, навiювань, отже й до геенни вогненноi – один крок, та мудрування сектантiв не мали успiху, бо одного з них хлопцi, яких вiн угрущав як жити, побили, а другого, вистеживши, як вiн кiлька разiв перекрочив порiг удовички, якiй надто до серця припало святе Письмо iз уст святенника, почастували такою соромiцькою пiснею, що ii хлопцi гуртом склали пiд коломийку, аж обом праведникам затягло язика, i про бабу Грициху вiдпала охота взагалi будь-як висловлюватися, хоч баба нiколи не сердилася, аби й що про неi базiкали.