Роман про добру людину

Проте воно само собою якось так складалося, що перед добротою баби Грицихи, яка нiкого не лаяла й не повчала, усiм робилося лячно й соромно за своi вчинки. І що з того, що баба нiколи не сварила навiть тих, хто на це гiрко заслуговував, бо надто багато добра мiстилося в ii серцi, а його вистачало не тiльки на добрих, а й на поганих, коли перед ii лагiдними очима, якi багато бачили на своему вiку, забивало дух, i кожний мимоволi клявся собi, що це справдi останнiй раз його нечистий заплутав у мiзеру, i на майбутне вiн уже такого нiколи не допустить? А що за кiлька днiв подiбна клятьба забувалася, – бо де народжувалася людина, яка всi клятьби виконувала б? – i знову все йшло, як воно в свiтi завжди йде, то хiба це щось посутньо мiняло? Хiба давалося затьмарити завжди незбагненне й несамовите чудо добра, хоч би й де й хоч би в кому воно втiлювалося?

Наскiльки бабине Грицишине серце вiдгукувалося добром i спiвчуттям, знали ще й з того, як вона кожного вечора влаштовувала чарування для бiдолашного самотнього й трохи божевiльного вiд розлуки з рiдним краем i вiд поневiрянь Омелька-флоярника, що вiд ранку до вечора навпроти Тимковоi будки на горi (звiдки його жодними погрозами не вдавалося зiгнати, аж Тимко плюнув й облишив будь-якi спроби) тужно вигравав на флоярi, навiваючи на людей сум.

Кожного вечора баба Грициха брала Омелька за руку й вела за табiр до Ізару. І хоч усi знали, нiхто нiколи не наважувався пiдгледiти, як баба Грициха пiдходила до води, вправним рухом розтинала посерединi мiлкаву рiчку й прищеплювала на Ізар Днiпро, який одразу ж набрякав океанськими хвилями i, вищаючи й потужнiшаючи, перелiтав через Карвендель, розсуваючи на боки мiттенвальдськi гори, як сiрники, якi щезали в його утробному, шаленому, аж повiльному вирi.

І тодi вмить вiдкривалася рiвнина на весь свiт, крiзь яку несамовитiший вiд вселенського потопу летiв Днiпро, а на його велетенських i заразом лагiдних хвилях iхав Омелько-флоярник на флоярi, як на човнi, освiтлений слiпучими зорями, iхав i грав на нiй, виливаючи свою незатьмарену душу в пiсню, яка не вмiщалася нi на землi, нi на небi.