Роман про добру людину

Рiточка давно переконалася, що, крiм неi, перевелися добрi люди на свiтi, завжди тiльки й чекай, як комусь забагнеться iй нашкодити, – розпустив про неi, нiби вона кiлькох своiх близьких знайомих упекла на Сибiр i двох iз них розстрiляли – наче без Рiточки iх не розстрiляли б! Кого тодi лише не розстрiлювали! Вона сама ледве вбереглася! – викривши суворою, але справедливою рукою навiть серед своiх друзiв – що вдiеш, коли доводилося щодня вiдвойовувати собi мiсце пiд сонцем? – ворогiв народу, якi пiзнiше, одразу ж пiсля першого слiдства, виявилися ще й петлюрiвцями, цими найлютiшими ворогами единого й недiлимого Радянського Союзу, що носилися, – як встановили на допитi, – з намiром створити нiкому не потрiбну самостiйну Украiну з якимись там рiвними правами для украiнцiв, чого Рiточка навiть не пiдозрiвала, оскiльки тодi всi ii мiськi впливовi знайомi говорили виключно росiйською мовою, а вона сама тiльки на базарi дозволяла собi спускатися до украiнськоi; – хто ж знав, що свiт непередбачене змiниться, i в якомусь Богом забутому мiттенвальдському таборi панську росiйську мову зневажатимуть як щось, чим надто напекли, а мужицька украiнська мова, яку вигадали нiмцi, виявиться в пошанi?), – пожалiвши (а зовсiм не тому, нiби в неi забракло женихiв!) цю мiзерну креатуру, запропонувала, дуже тактовно, без жодних недвозначностей, роздiлити разом ложе, на що цей невiглас обiзвав ii старою бабою, якiй би час i про iнше замислитися, – ii, що зласкавилася ощасливити цього телепня! Цього телепня, який тодi ж за чаркою охристив ii жартома «скаженою матицею», i з його легкоi руки це прiзвисько перебрав весь табiр, i тiльки ii чоловiк того не знав i сама Рiточка, хоч i сподiвалася вiд Стецька всякоi пакости й срамоти, звiсно ж, п'яниця! – i тепер без жодних викидiв сумлiння сидiв, клiпаючи на неi посоловiлими баньками.

– Пане професоре, ви мусите мене вислухати, це таке важливе, таке важливе! – спробувала ще раз Рiточка Бурундяй, кидаючи на професора погляд, який розтопив би й чавунний стовп, а вже людське серце й поготiв, навiть якби власником такого серця виявився неподатливий на Рiточчин чар професор Кава, що, на його щастя, саме тiеi хвилини, коли у нього, як приречення, летiла кулеметна черга з Рiточчиних очей, нахилився за бляшану скриню, якщо то не була пiч, заставлена каструлями, яка й ввiбрала в себе Рiточчин заряд, аж бляха вкрилася пухирями.