Роман про добру людину

Проте i тi незначнi умиротворенi друзки, якi вiд скринi жахнули на боки, мiстили ще стiльки енергii, що лише перелiтаючи поблизу шиi професора Кави, таки улузнули його, бо вiн пiдвiвся, обома руками обхопивши шию, нiби ii пекло вогнем, i, явно зм'якнувши, очманiло вiдкашлявся:

– То прошу, говорiть.

– Нi, – повеселiшала Рiточка, знову намацуючи грунт пiд ногами, – це дасться сказати вам лише насамотi!

– Дорога панi, у мене гiсть!

– Таж це лише Стецько-п'яниця! – не витримала солодкого тону Рiточка.

– Дорога панi, не ображайте мого гостя, бо камiнь, що його людина кидае в iншу, мае властивiсть мiняти напрям, – так дивне вимовив професор Кава, аж одночасно Рiточцi й Стецьковi нiби розчахнуло розум: Рiточка нарештi усвiдомила, що з ii вiдвiдин сьогоднi нiчого не вийде, i тому, анi трохи не збентежена, грайливе кинувши: «Ну то завтра!» – витанцювала за дверi, а Стецько побачив себе малим у саду пiд грушею в тiтки Докii, яка, аж прозора вiд пiзнього осiннього плямистого тепла, частувала його вперше квашеними яблуками, примовляючи: «iж, дурнику, iж, то смачне», – а йому воно зовсiм не здавалося смачним, i вiн радо виплюнув би, якби тiтка не стояла над ним, i що вiн тодi, мало не задушившися, – ну просто ж поперек горлянки зупинялося, проковтнув той шматок квашеного яблука на догоду тiтцi, яка завжди обдiлювала його гостинцями й ласкавим словом, те якимось чином довело його згодом до горiлки, до цього табору й навiть до закамарка професора Кави, що долив у спорожнiлi питуни i взяв дверi на гак.

– Вона навiть до мене чiплялася, – скоментував Рiточчин вiдхiд Стецько, – i тепер, видно, облюбувала вас, а вiд неi важко вiдпекатися, вона цупка, мов смола.