Роман про добру людину

– Пане Стецьку, – озвався професор Кава пiсля тривалоi мовчанки, пiдливаючи й беручи пальцями нарiзаний оселедець, а (тодi обтираючи iх об шматок газети, яку вiн поклав до кишенi, вiд чого Стецьковi привидiлося, нiби звiдти стирчать два маринованi хвости з кружальцями цибулi, хоч вiн навмисне силкувався не дивитися туди, аби не вiдчувати незручности, пощо професор Кава носить оселедцi просто в кишенi, – що, на вашу думку, спонукуе людину не лише упадати навколо зла, а й любити його?

– Ви маете на увазi ii? – зареготався Стецько, оминаючи перед професором називати Рiточку «скаженою матицею», вiд пригадки (так принаймнi за чаркою розказував Борисiв Тарас, наслiдуючи Рiточчину ходу й говорення, аж усi лягали), як колись Рiточка зустрiла бабу Грициху, – а що Рiточка саме кипiла вiд заздрощiв i обурення, бо панi Лопастюк, у якоi не статура, а мiшок з картоплею! – дiстала (i яким лише правом!), саме ту американську в усiх кольорах веселки спiдницю, яка тiльки Рiточцi пасувала б (звiдки взагалi цi гапки знали, як подiбне чудо носити!), а ii, Рiточку, обдiлили безбарвною шматою, мов для якоiсь бабцi! – обставина, що й колоду довела б до шалу, а таку нiжну й чутливу на несправедливiсть особу, як Рiточка, й поготiв, то коли Рiточка побачила бабу Грициху, яка iй давно вже сидiла в печiнках, – оскiльки Рiточка орiентувалася, хоч i не вродилася забобонною, однак у Рiточчиних колах вiрили в блюдечко, Рiточчина бабця ще вiдвiдувала спiритичнi сеанси, як належало до доброго тону, i тому Рiточка знала: баба Грициха – злiсна чаклунка (якби на те Рiточчина воля, вона давно ii без жодного вагання десь упекла б, лише смуга за нею простяглася б!), а тут ще й недолуга баби Грицишина плахта своiми дикунськими барвами нагадала Рiточцi, як жалюгiдна баюра нагадуе пiвденне слiпуче море, райськi барви американськоi спiдницi, що дiсталася панi Лопастюк, – Рiточку вхопили корчi, i вона цiлий день пролежала в пропасницi.

– То, видно, зло так зсудомило перед добром, бож баба Грициха невимовне добра. І менi з вами невимовне добре, – несподiвано для самого себе уголос вимовив Стецько, перехиляючи чергового питуна, й зауважив нагло, як йому на душi такий спокiй залягае, така радiсть i доброта, нiби вiн уже й справдi в раю, де нема мiсця нi на прикрощi, нi на сумування.