Сині етюди

Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.

– Товаришу!

Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапае.

І ще раз:

– Товаришу!

Вiдкiля цей голос?

Так, вiн знае цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодоi, бадьороi, червiнковоi революцii, тривожноi радости – може глибокоi, може синьоi, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героiчного Луганська.

І що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi – голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу.

І на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.

Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман, провiв слiпого на тротуар – i тiльки.

Той пiшов.

– Товаришу, – i руками повiтря ловить. Думав про радiсть сiмнадцятого року. Пiшов тривожний: стояли в очах сiчневi снiги, iржали десь повстанськi конi – думав.

V

Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце сходить i блимае в скалках смiття, – там вигiн, там собаки, а вночi пострiли на сполох – вартовi.

Мiж iншим, вiдповiдальности за газету жодноi, вiдповiдальний iнший.

На кватиру прийшов випусковий.

– Еntrez!

Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i булий член ЦК есерiв. Був на судi – виправдали, тепер щось знае. Поклав останню коректу до пiдпису.

Редактор Карк:

– Сiдайте, прошу.

Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. І на Карка. Безумовно: однi не знають, що е ЦК, а другi – що вiн булий.

Дивився поверх Карковоi голови й стояв: Карковi з ним приемно, а коли згадував – неприемно: вiд ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чомусь в голову про величнiсть. Хтось скаржився – iхати далеко: триста верстов. Не мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба заплатив сто тисяч карбованцiв. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. І Шкiц.

Потiм Шкiц запохмурнiв.

– Украiна… Да… Прогавили – i пiшла вiд нас. Украiна пiшла. А все тому, що ми поети, що ми не комерцiйноi вдачi.

І ще суворiш:

– Ми не полiтики. Ми поети. Нема в нас i пiвнiчноi жорстокости. Ми романтики.

Редактор Карк:

– Велику французьку революцiю поети робили. Із злiстю:

– Французи – нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музлаi, роззявивши рота ходимо, а в установах революцiя i на селi революцiя. А втiм, ми не французькоi вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може, вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi культурники до Нiмеччини iздять.