Сині етюди

Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацii з Запорiжжя. І я згадую тiльки, що це була житниця.

На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.

Карк згадав: украiнський мужик нiколи не бачив фарфорових чашок, а потiм вiн пiшов у повстанцi – i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок – йому нiколи. Украiнський мужик i на заводi – вiн усюди украiнський. Бувае вiн пролетар – таких багато. Вiн бiльшовик i вмiе умирати.

Це було в листопадi. Украiнський мужик бiг обiдраний i темний, з гарячими очима, з порожнiми руками на багнети – чимало iх бiгло.

Вони умiли умирати. Тодi вiтер носився з листям. Було й так: приiздили до нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:

– Простiть, господа… чи то пак, як вас…

Було ще й у ярках – ярки багато знають…

Я: на те революцiя, на те боротьба.

Вiн, редактор Карк:

– А все-таки вклоняюсь тобi, мiй героiчний народе! Твоею кров'ю ми окропили три чверти пройденоi нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаiльцiв у Петроградi; продовжуеться в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.

Так от Карк казав:

– Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Украiну?

Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:

– Я так ii, я так люблю мою Украiну убогу, що прокляну Святого Бога, за неi душу погублю.

…Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозумiють: як погубити?

…Було тихо.

Нюся заговорила ледве чутно:

– Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не рада.

Свiдомiстю моеi мами життя керуе, а моею нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i менi здаеться, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею! У нас у маетку був байрак, i там реп'яхи. Коли пiдходила до них, вiдтiля пурхали горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни, лаяли нас, i ми поiхали в мiсто.

Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi.

Пiшов до вiкна. Вбирав у груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось стародавне, далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:

– Ала-верди! Ала-верди!

І ще:

– Губ-трамот! Ала-верди!

Нюся покликала:

– Вам боляче? Скажiть правду!

Вiн:

– Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо i нiчого не видно, а я щось знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвiе його – я про дим – i нiчого не буде.