Навіжена

Навiщо одкладати? Гарна дiвчина! Треба хапатись, а то часом хто i вхопить ii…»

Ломицький знов заплющив очi. Важкi вiка стали ще важчi, стали неначе обкованi залiзними обiдками. Сон налягав. Дрiмота скаламутила його мислi. Мислi почали плутатись.

«Пiду завтра… Сьогоднi не пiду. Спати дуже хочеться», – подумав вiн.

Городський сад… Густi акацii, зелений свiт в алеi з акацiй… Палае сонце… З-за густих акацiй видко широкi сходи, новi, чистенькi. Сходи високi, проглядають через гiлки акацiй. Майнули в листi пташки… нi, не пташки: крила зеленi… нi, зелена сукня Каралаевоi, неначе сплетена з дрiбного листу акацiй… В листi майнули чорнi брови, червонi повнi губи, блиснули яснi подовжастi карi очi…

«Чи сон, чи правда? чи це менi сниться, чи я ii й справдi бачу?» – плуталася сонна думка в молодого хлопця.

Очi Марусинi роздражнюють його нерви, неначе гладять по душi, сиплють тихий свiт з душi тихоi, доброi та веселоi. Ломицький розплющив своi невеличкi карi очi i вже не мiг заплющити. Нерви розтривожились. Сон утiк од його.

«Пiду, сьогоднi пiду! Навiщо одкладати? Тi очi манять мене до себе. Як хочеться менi подивитись на iх!» – подумав Ломицький i раптом пiдвiвся i сiв на лiжку. Його довга, тонка, закутана в укривало постать неначе переломилась i зiгнулась пополовинi.

Ломицький схопився з лiжка, бурхнув води в миску, вмився раз з милом, вилив воду, налив вдруге холодноi погожоi води i почав полоскатись та хлюпати водою в своi соннi, трохи лiнивi очi. Од хлюпання йшли одляски попiд стелею високоi i трохи порожньоi кiмнати.

– Чи це ви вже вдруге вмиваетесь? – задзвенiв срiблистий голосок за дверима.

– А ви й бачите, Христино Степанiвно? – спитав Ломицький.

– Я й через дверi бачу! – обiзвалась Христина Степанiвна. – Може ще й третiй раз вмиетесь?

– Нi, доволi буде й двох! – крикнув Ломицький.

– Вмийтесь i втрете, бо я знаю, куди ви збираетесь йти, – задзвенiв голос за дверима.

– Ба не знаете!

– Ба знаю: тричi вмиваються паничi тодi, як до паннiв iдуть в гостi, та ще й таких паннiв, которих вони люблять.

Чи правда моя? – гукнула Христина.

«Одже вгадала… – подумав Ломицький, – знае добре людське серце».

– Одже й ваша правда! – гукнув i собi Ломицький.

– Еге, думаете оце зараз йти до Марусi? Знаете, як у нас в Херсонщинi спiвають: «Гей, Грицю, до Марусi! – Зараз, зараз приберуся!»

«Од цiеi Христини i в соломi не сховаешся з думками: i в голову i в думки загляне», – подумав Ломицький.