Дім на горі

Усмiхнувся своiй мовчазнiй дружинi i зчудувався ще з одного мимовiльного вiдкриття: люди можуть цiлий вiк прожити побiч одне одного, цiлий вiк дивитимуться вони одне на одне i дiлитимуть хлiб, але й гадки не матимуть, яка дивовижна й несподiвана музика звучить часом у iхнiх серцях.

8

Володимир сидiв на постелi, поки що позиченiй, доки не розживеться, скинув протез i розтирав набряклу ногу. Стис зуби, тамуючи бiль, i мiцно склепив повiки. Крiзь червону заслону, яка стояла перед ним, крiзь тi ж таки стиснутi повiки побачив вiн зелену, залиту сонцем вулицю i себе на тiй вулицi з шинелею, перекинутою через руку, i з речовим мiшком за плечима… Почув, як ляпають, падаючи одна на одну, дошки, i, хоч вони давно втратили запах лiсу, чув вiн i той тонкий, бадьорий запах.

Випливало з пелени бородате обличчя сторожа, коли той спинивсь iз дошкою на плечi, повернувшись до нього; побачив, як вилiтае з голубого безмежжя Вiтер, котрий народився серед полiв та сосен, а спершу був i сосною, й стеблом. Великий прямокутний стiл засвiтився перед ним, поставлений руба, яснiло з-за нього п’ятеро дитячих облич; пальцi його розтирали й розтирали ногу, i бiль теж ставав червоний – нагад про той бiльший, що пережив його в шпиталi. Чорна смуга проклалася перед його заплющеними очима, i в тiй смузi смарагдове заграли iжачки каштанових плодiв. Жив у ньому попри бiль та втому тонкий, радiсний настрiй – свiт почав легенько крутитися перед ним. Лiг, бо так солодко стало вiдчувати той рух, запахло золотим деревом – свiт з червоного ставав блiдаво-фiалковий, як той сутiнок, в якому повертався вiн од Олександри Панасiвни. Раптом згадав, що бачив Олександру Панасiвну ще раз, здаеться, на вечiрцi у старшоi сестри Сонi, коли стояв вiн крадькома за дверима i слухав голоси з сестриноi кiмнати чи стежив за гiстьми крiзь замкову щiлину. I зараз побачив ту щiлину, тiльки значно бiльшу, i пливли в тому прорiзi людськi обличчя, серед яких вiн таки впiзнав Олександру Панасiвну i ii майбутнього чоловiка… Знову одмiнилася барва – велику пiщану пущу побачив вiн. I бiг по тiй пущi ще на здорових ногах, злiворуч бив завзято кулемет, поруч бiгли його товаришi: Микола, Iван i Шурко. Перший упав Микола, за ним i Йван схопився за живiт i зiгнувся, наче перерiзаний. Вони бiгли далi з Шурком, аж доки в тому мiсцi, де був Шурко, з’явилася химерна бiла шапка.