Дім на горі

Стара сьогоднi прокинулась удосвiта, i ще тiльки Галя надягала на себе ясно-сине плаття, коли в глибинi дому пролунав рiзкий, гортанний, як погук ворони, крик. Галя застигла з розтуленим ротом, i плаття саме сковзнуло iй по тiлi. Тихий жаль прокинувся в ii серцi, адже сидiла вже в ньому богиня, i вона винувато позирнула на свое вiдображення в дзеркалi. Знову повторився той крик, але Галя все ще не могла вийти iз свого оцiпенiння, адже на нiй лежало ii найкраще плаття, а обличчя могло зачарувати будь-кого.

У коридорi заплескали босi ноги, i iй стало печально, що таки не повторить вона свого улюбленого танцю перед дзеркалом i не поплаче потiм, зiрвавши iз себе сукню i цю щасливу маску з обличчя.

Хтось постукав у дверi, i Галя почула хрипкий пiсля сну Хлопцевий голос:

– Ходи, баба гукае!..

– Iду, синку, iду! – озвалася вона заклопотано. – Скажи, що зараз одягнуся…

Через весь дiм знову пронiсся владний i рiзкий погук, i Галя схопила ватяний тампон, щоб запудрити собi обличчя i загасити на ньому незвичне свiтло.

Але пудра цього разу iй не зарадила, здавалося, краса, яка струмувала вiд неi, поглинала все, що мало пiти на шкоду ii обличчю. Галя похитала головою, зiтхнула i впокорилася.

Пiшла, як була, ясно-синя й осяйна, напiвзачаровано всмiхаючись, граючись блакитною хусточкою, яку тримала в руцi. Обвiяла своiм чаром Хлопця, який завмер на порозi своеi кiмнати, i Хлопець раптом вiдчув, який вiн порiвняно з нею малий та нiкчемний. Йому захотiлося схилитись у поклонi перед цiею несподiваною материною величнiстю, вiдтак пiдняти голубий шлейф i пiти в супроводi, гордо зводячи й свое пiдборiддя.

Ожили в його сонному мозку всi тисяча i одна казки, що прочитав вiн iх у цьому домi, порпаючись у занедбанiй дiдовiй книгозбiрнi, – в цю хвилину вiн по-справжньому вiрив в усю ту тисячу казок, з’явилося-бо коло нього те, чого не розумiв. Мати ж i оком на нього не кинула, нещасного й малого, в майцi й трусах, отут, у цьому сiрому прочiлi, тож вiн гукнув до неi тихенько, ледь розтуляючи вуста.

Вона почула його вiдразу, бо його ослiпило раптом – голуба, осяйна постать наблизилася до нього й притисла раптом до себе гарячим порухом.

– Кудись збираешся? – спитав вiн просто в той шовковий ясно-синiй розлив, у якому опинився.

– Нi, – вiдповiла вона. – Нiкуди не збираюся.

Тодi вiн раптом зрозумiв ii. Не було то розумiння, яке вмiе оформитися словом, – було то розумiння однiеi душi, яка сприймае сигнал другоi.