Дім на горі

– Я тут щось придумала – Кинулась до етажерки, де стояли альбоми з фотокартками, кухарська книга польською мовою i порцеляновi цяцьки, витягла складений надвое листок, на якому було намальоване широке усмiхнене сонячне обличчя. Вусiбiч вiд нього тяглися променi, i по тих променях було розсипано ряди цифр.

– Оце оракул, – сказала вона. – Гадатимемо!

Вони скупчилися довкруг стола, восьмеро чи й десятеро голiв, Олександра стала так, щоб не бути близько до того чудного хлопця, котрий дивився на неi, вийшло ще гiрше, бо опинилися вони лице в лице – Олександра знову вiдчула, як обпiкае ii той волошковий погляд.

Соня кинула на нiс оракуловi зернину, зернина пiдстрибнула й упала на одну iз цифр. Соня прочитала гадання, i регiт струснув кiмнату, найголоснiше смiялася сама Соня. Тодi по черзi кидали всi вони, i всi так само смiялися, остерiгалися кидати тiльки Олександра й Микола, були вони зайнятi чимось iншим. Химернi нитки простягалися вiд нього до неi, i Олександра вiдчувала, що ii обплутуе тими нитками, що стае вона зовсiм безвiльна i мимовiльно шле до нього нитки своi i що вони незвичайно мiж собою сплiтаються.

Не мала сили опертися тим чарам, так само й вiн; хоч роздiляв iх стiл, вiдчував вiн тихе тепло вiд цiеi дiвчини, щось душне й гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не вiдповiдати на його погук. Таки пахло вiд нього шкiрою, та й весь вiн був жорсткий та сильний, i нитки його були наче дратва. Олександра вже зовсiм тратила вiд того голову, непокоiлася й турбувалася, вже хотiла, щоб кiнчалася ця вечiрка i щоб, нарештi, випала iй змога побiгти додому й охолодити по дорозi надмiру розпашiлi щоки.

– Шуро, Шуро! – гукнула Соня. – Ти що, Шуро, оглухла? – Вона скинула очима на подругу, стало iй зовсiм прикро: Соня лукаво, по-змовницькому, до неi всмiхалася. – Твоя черга, – сказала категорично й тицьнула в руки зернину.

Тодi зависла над столом дивовижна тиша. Така тиша, що стало чути, як затаено дише десяток людей. Олександра не дивилася нi на кого, висока й чорнява, струнка й розпашiла, вона раптом набралася смiливостi.

Очi навколо неi, за винятком Миколиних, чекали нового жарту, нового приводу для смiху. Олександра зажмурилася й прикусила губу. Тодi виступив з гурту, рятуючи ii, Микола:

– Давайте я!

Але Олександра вже кинула. Зернина пiдстрибнула й накрила цифру.

– Двадцять два! – видихнули хлопцi й дiвчата. Соня перевернула листка й пирснула.

– Нi! – сказала вона. – Цього я вам не прочитаю.