Дім на горі

Вiн думав тодi про всiх фабричних дiвчат: тих, щ на процесi, i тих, з iндпошиву, сотнi очей, усмiшок, носiв, пiдборiдь та щiк пропливало перед його зором, але жодне не дiймало так, як умiв дiймати тi ж таки очi, пiдборiддя й нiжки вiн сам. Хмiльне молоко переповнювало його, особливо вночi, i не мiг вiн спати – оточували його сотнi нiжок у лискучих туфлях його власноi роботи: всю силу й неспокiй виливав вiн у роботу. I виходили з його рук зовсiм не схожi на iншi туфлi, незбагненний чар струмував iз них, наче вони фосфоризували.

Тi туфлi мандрували на виставки, i коло них незмiнне спинялися юрби жiнок, якi очi видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги.

Тiльки невелика кiлькiсть щасливих справдi одягала тi туфлi на ноги, цiлий свiт тодi iм пiдхилявся, i доки ходили вони в тих зачарованих туфлях, доти збирали на себе безлiч поглядiв, а довкола них самих пливав незвично збуджуючий дух шкiри i ще чогось чого й не назвеш: тiльки найсмiливiшi признавалися, що це не покидае iх дух того незвичайного майстра.

Здавалося iм, що вiн десь тут поруч, йде й тримае нiжно пiд руку, ставали вiдтак благi й покiрливi i сяяли усмiшками, якi не могли не заслiпити тих, кому призначалися.

Сам Микола Ващук непокоiвся також. Виходив з роботи, забувши й попрощатися, i йшов, не знаючи напрямку. Забував про домiвку i стару матiр, яка чекала його з обiдом, – не мав сили до обiдiв. Так блукав до сутiнкiв, i в тих сутiнках аж зовсiм нiяковiв. Вогонь, який вiдходив вiд нього, здавалося, гас, i вiн сiрiв так само, як горби, скелi, дерева й небо, – весь свiт сiрiв тодi вiд його туги.

В грудях поселялося кошлате чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понiкуди; заходив до пивницi й випивав, щоб заспокоiтися. Тодi прояснювалося йому в головi, i вiн знову звичайнiв: парубок в одежi, що виказувала в ньому робiтника, кепка на чубi й чуб, що виглядав з-пiд неi, надмiру широкi груди й плечi, – йшов вiн i плювався насiнням. I коли б побачила його пiд ту хвилю котрась власниця елегантних нiжок, з яких знiмав вiн мiрку, зневажливо б пхикнула i загнула б кирпу, – навiки погас би у нiй той вогонь, якого не могла вона цiлий день позбутись.

Так воно й тяглося аж до тоi пропам’ятноi вечiрки, коли зустрiв вiн Олександру, але поки дiйде до тоi вечiрки, вiн потопче не один хiдник, i не одна хвиля гiркоти залле йому груди. Дивувало його в тiй iсторii найбiльше те, що вiн i сам не вiдав, що таке з ним приключилося i яка це сила так немилосердно й химерно його крутить.