Микола Джеря

Вiн бачить через листя сине небо, бачить, як промiння сонця наскрiзь пронизуе кожний листок, як тихий вiтер мае листом. Лист черкаеться об лист i тихо дзвенить. Вiн чуе, нiби той голос, та пiсня ллеться на його зверху, з того листя; йому здаеться, що спiвае кожний листок, вимовляе навiть слова, i тi слова, той голос тихесенько сипляться йому на лице, на руки й на груди, на саме серце. Вiн роздивляеться на той дивний лист i примiчае на самiсiнькому вершечку грушi якусь дивну птицю з золотим та срiбним пiр'ям.

Птиця розпустила широкi крила, розпустила розкiшний, як у павича, хвiст та все спiвала, та все спускалась нижче по гiллi. З золотих крил посипались огнянi iскри, впади на ярий кришталевий лист, i лист ще краще задзвенiв i заспiвав вкупi з птицею. Птиця спускалась усе нижче та нижче. Миколi заманулось ii впiймать… Вiн простяг руки, а iскряна птиця знов пурхнула вгору на самий вершечок, тiльки iскри посипались на траву, на його руки, на щоки i запекли.

Микола прокинувсь – i все диво хто його зна де й дiлось.

Перед ним блищала зелена левада, млiла проти сонця чиста вода в Раставицi, а по другий бiк рiчки в березi стояла якась кругловида дiвчина, брала воду й спiвала пiснi.

Микола вгледiв ii тонкий стан, сорочку з товстого полотна, червоне намисто на шиi; вгледiв ii лице з чорними бровами. Дiвчина витягла вiдро води коромислом, вхопила другим кiнцем коромисла друге вiдро, жваво й проворно кинула коромисло на плече й пiшла на згористий берег мiж рiдкими вишнями.

Ще раз обернулась вона, зирнула на рiчку, на його, i вiн ще раз побачив ii кругле лице, тонкий рiвний нiс, чорнi брови та чорнi товстi двi коси на головi. Вона все спiвала та спiвала, доки не сховалась на левадi в вербах.

Микола пiзнав дiвчину й не впiзнав: вона була не вербiвська. Вiн глянув на той камiнь, де вона стояла, i знов неначе побачив той гнучкий стан, те гарне, хоч i запалене на сонцi, лице.

«Що це за дiвчина? Де вона взялася в нашому селi?» – думав молодий Джеря, надiваючи шапку i перекидаючи свиту через плече.

Вiн пiшов до хати, а та пiсня, а тi чорнi брови не сходили в його з думки.

Молодий Джеря перейшов невеличкий садок i поза хатою повернув на двiр. На призьбi сидiла його мати, Маруся Джериха, вже немолода молодиця, блiда, з темними очима, з сухорлявим лицем. На Джерисi була спiдниця з темноi пiстрi та сорочка з товстого полотна; в неi голова була заверчена намiткою.