Микола Джеря

Над ворiтьми блиснули вирячкуватi неласкавi сiрi очi. То був осавула. Вiн iздив по кутку й загадував на панщину.

– Завтра чоловiки з косами на лан косити овес, а молодицi з серпами панське жито жать! – закричав осавула над самою головою в Джерi, не знявши шапки й не поздоровкавшись з людьми.

Кiнь з осавулою посунувся далi проз ворота i сховався за вербами. Всi в дворi замовкли. Нiхто до осавули не привiтався, не кивнув навiть головою. Микола тихо промовив:

– А бодай тобi зацiпило! Кричить мов скажений, наче нам позакладало вуха!

Осавулин голос дав знать, що свято скiнчилось.

Молодицi встали з призьби, розпрощались i пiшли з двору. Джериха встала й собi пiшла в хату. Слiдком за нею пiшов i син.

Джериха скинула намiтку й почала ii згортувать, а згорнувши намiтку, помогла синовi складать бiлу празникову свиту дрiбними фалдами.

Свiт вечiрнього сонця заглянув в причiлкове вiкно i позолотив бiлу скатерть на столi, бiлу. стiну з понамальовуваними червоними та синiми квiтками в зеленому листi.

Тi здоровi квiтки були багато кращi од квiток, що малюють по стiнах дiвчата: iх малював Микола. Скраю на полицi, рядом з горшками, стояла дощечка з невеличким млиновим колесом та ступами. Микола зробив ту цяцьку кiскою. Робота була така гарна, така чиста, колесо було так штучно зроблене, наче його зробив справжнiй майстер. Рядом з колесом лежали на полицi Миколинi книжки: граматка, часловець та товстий псалтир.

Микола вчився читати з великою охотою, прочитав од дошки до дошки ввесь часловець i псалтир; i не раз в недiлю або в свято батько й мати загадували йому читати десятий раз той самий псалтир, самi сидiли мовчки, згорнувши руки, зiтхали, нiби й справдi розумiли.

Вони тiльки знали, що там написано все по-божому, а що й до чого написано, того й сам Микола не тямив.

Ховаючи в скриню празникову одежу, мати знов почала мову про багатирку Варку.

– Пошлемо, сину, восени старостiв до Варки. В ii батька е воли й корови, а в Варки чорнi брови. Чого ж тобi бiльше треба? Варка привезе до нас у хату не порожню скриню.

Чи так, сину?

– Може, мамо, так, а може, й нi. Хто його зна, як воно буде.

– Чому ж нi? Чим же Варка тобi не до пари?

– Тим, мамо, що я ii не хочу сватать.

– Та чому ж не хочеш? Вона ж, хвалить бога, дiвка здорова, робоча: буде нам помiч давати.

– Одчепiться, мамо, з тiею Варкою. Варка та й Варка, неначе бiльше дiвчат нема на селi.

– Оце, який ти! Неначе мати тобi бажае лиха.