Микола Джеря

До своiх дiтей було ледве доторкнеться долонею, а мене так лусне, що я не знала, де й дiтись. Нiколи я не носила новоi одежi, нiколи я не мала нових кiсникiв, новоi спiдничини; латана сорочка все було свiтиться на моiх плечах. Я було дивлюсь, як дядина голубить своiх дiтей, та все думаю про свою матiр: якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала й гостинця менi принесла б, i вишила б менi квiтками сорочку, i накупила б менi стрiчок та квiток. Було ляжу спати, плачу та думаю про свою матiр, то менi й сниться моя мати такою, як я собi ii пригадувала.

Пiдросла я; мене один чоловiк найняв за няньку за три копи грошей та за сорочку на рiк. Господи! як я помордувалась з його малими дiтьми. Було хазяйка посадить менi на руки опецькувату дитину, а я ще й сама опецьок, сливинь дитина! Трохи не пiдвередилась тими дiтьми. Хазяiни пiдуть на поле, а мене покинуть дома з дiтьми. Дивлюся я, чужi дiти бiгають, гуляють в цiцi-баби, в хрещика, купаються, а менi не можна й одступать од дiтей. Господи, як менi хотiлось погуляти та побiгать! Якби була жива моя мати, i я гуляла б з дiтьми.

«Ой мамо моя, доле моя! Нащо ж ти мене такою малою покинула?» – було, думаю я. Я ввесь свiй дитячий i дiвчачий вiк поневiрялась в чужiй хатi, у чужих людей i не зазнала ласкавого слова.

Стала я дiвкою й найнялася за наймичку в одного багатого чоловiка. Хазяiни були люди добрi, та не було менi вiльного часу нi поспiвать, нi потанцювати, нi сорочок хмелем повишивать. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде нiч, упадеш на голу лаву та й заснеш як мертва.

Тiльки почне на свiт благословиться, хазяйка сама лежить, а мене будить корову доiти та до череди гнать. Було вийду на подвiр'я з дiйницею – соловейки щебечуть, аж садки розлягаються, небо ледве починае червонiть. Я сяду доiти корову, а менi здаеться, що я стою коло припiчка; в печi палае полум'я, а я висовую горщик з печi. Дою корову й сплю. Якби була жива моя ненька, вона б не будила мене вдосвiта з теплоi постелi.

Нимидора замовкла й схаменулась, iй стало чудно, що вона розказуе за себе хлопцевi, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його чорнi очi, то iй знов схотiлось говорити про свою лиху долю.

– Яка ти, дiвчино, безталанна! – тихо промовив Микола. – Чи довго ж ти служила в того чоловiка?

Ласкавий голос зачепив Нимидору за саму душу. «Ой, гарнi ж, козаче, i твоi карi очi, гарнi й твоi чорнi брови! Вони випитають в мене всю щиру правду!» – подумала Нимидора та й знов почала розказувать.