Микола Джеря

Микола Джеря

Іван Нечуй-Левицький

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1

«Микола Джеря» Івана Нечуя-Левицького – соцiально-побутова повiсть, у якiй автор порушуе болючу тему крiпацтва***. Микола виявив непокору панам, через що змушений був покинути рiднi краi i родину i скитатися усе життя. Твiр е одним з найвiдомiших зразкiв великоi прози Нечуя-Левицького, серед яких також «Кайдашева сiм’я», «Хмари» та iн.

Іван Нечуй-Левицький

МИКОЛА ДЖЕРЯ

Присвячуеться М. В. Лисенковi

I

Широкою долиною мiж двома рядками розложистих гiр тихо тече по Василькiвщинi невеличка рiчка Раставиця.

Серед долин зеленiють розкiшнi густi та високi верби, там нiби потонуло в вербах село Вербiвка. Мiж вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця бiла церква з трьома банями, а коло неi невеличка дзвiниця неначе заплуталась в зеленому гiллi старих груш. Подекуди з-помiж верб та садкiв виринають бiлi хати та чорнiють покрiвлi високих клунь.

По обидва береги Раставицi через усю Вербiвку стеляться сукупнi городи та левади, не одгородженi тинами.

Один город оддiляеться од другого тiльки рядком верб або межами. Понад самим берегом в'еться в травi стежка через усе село. Пiдеш тiею стежкою, глянеш кругом себе, i скрiзь бачиш зелене-зелене море верб, садкiв, конопель, соняшникiв, кукурудзи та густоi осоки.

От стеляться розложистi, як скатерть, зеленi левади. Густа, як руно, трава й дрiбненька, тонiсiнька осока доходить до самоi води. Подекуди по жовто-зеленiй скатертi розкиданi темно-зеленi кущi верболозу, то кругленькi, наче м'ячики, то гостроверхi, неначе топольки.

Мiж м'якими зеленими, нiби оксамитовими, берегами в'еться гадюкою Раставиця, неначе передражнюе здоровi рiчки, як часом маленькi дiти передражнюють старших. А там далi вона повилась мiж високими вербами та лозами, що обступили ii стiною з обох бокiв. От верби одступились од берега i розсипались купами на зеленiй травi. Скрiзь по обидва боки Раставицi на покатi стеляться чудовi городи, жовтiють тисячi соняшникiв, що нiби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на рiчку; там далi набiгли над рiчку високi коноплi i залили берег своiм гострим важким духом. В одному мiсцi розрослись чималi вишники, а далi од берега, коло самих хат, ростуть дикi грушi та яблунi, розкидавши свое широке гiлля понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгнiздилась прездорова, стара, широка та гiлляста дика груша, розклала свое гiлля трохи не при землi на буряки та картоплю.