Тиха місцина

Проте цей провiдник мiг би доставити купу неприемностей – запевняю тебе, менi жахливо дiсталося, поки я залагоджував всю цю справу!

Наступного дня Безiл вiдправився до школи мiс Бiчер, жваво уявивши собi кожну деталь, з гострими ревнощами, що знову прокинулася, заздрячи навiть тому, що iм випало пережити спiльну пригоду в вагонному коридорi. Сяюча й палка, ще бiльш, нiж завжди, таемно бажана, прикрашена своiми грiхами, немов зiрками, вона спустилася до нього в простенькiй бiлiй форменiй шкiльнiй сукнi, i його серце перевернулося пiд ii ласкавим поглядом.

– Чудово, що ти завiтав, Безiле! Я схвильована – першого ж дня до мене приiхав шанувальник! Менi всi заздрять!

Зусiбiч iх оточували заскленi дверi, що висiли на петлях, немов французькi вiкна. Було спекотно. У примiщеннi, яке мiстилося через три кiмнати вiд них, перебувало ще двiйко – дiвчина з братом, як пояснила Мiннi – i час вiд часу вони беззвучно рухалися i жестикулювали, i в цих тiсних теплицях вони виглядали як щось чужорiдне, немов ваза зi штучними квiтами на столi.

– Мiннi, коли-небудь я стану знаменитим, i все, що я зроблю, я робитиму заради тебе! Я розумiю, що я тобi вже набрид. Я не розумiю, як це сталося – мабуть, на твоему шляху виник хтось iнший; це не важливо. Нам нiкуди поспiшати. Я лише хочу… Ну, щоб ти запам’ятала мене iншим… Думай про мене так, як ранiше. Не вважай мене просто ще одним залицяльником, якого ти кинула! Можливо, нам з тобою краще не бачитися якийсь час – я маю на увазi, на балу цiеi осенi? Почекай, i я обов’язково зроблю якийсь подвиг або велику справу – ну, ти мене розумiеш.

Це прозвучало доволi по-юнацьки, вельми сумно i безглуздо. Якоiсь митi, охоплений трагедiею, що розгорталася, вiн ледве не розплакався, але все ж змiг узяти себе в руки. На чолi його виступив пiт. Безiл сидiв на стiльцi, а Мiннi – навпроти нього, на диванi; вона втупилася в пiдлогу i кiлька разiв повторила:

– Невже ми не можемо залишитися друзями, Безiле? Я завжди вважала тебе найкращим другом.

Зустрiч добiгала кiнця; вона з поблажливим виглядом пiдвелася.

– Ходiмо, я покажу тобi нашу каплицю!

Вони пiднялися нагору, i вiн iз сумом заглянув до маленькоi темноi кiмнатки – а в пiв ярдi вiд нього була вона – справжня, вiд якоi вiдчувався солодкий аромат.