Тиха місцина

І у нього у вухах залунала ця розповiдь, цей м’який пiвденний акцент, настiльки переконливий, перед яким вона не змогла встояти там, у потягу… Через годину, вийшовши з роздягальнi, вiн натрапив на Ле-Мойна, який виходив тiеi митi iз сусiдньоi роздягальнi. Вiн кинув на Безiла невпевнений i водночас сердитий погляд.

– Вiтаю, Лi! – І пiсля хвилинного збентеження додав: – Вiтаю з перемогою!

– Вiтаю, Ле-Мойне, – процiдив крiзь зуби Безiл.

Ле-Мойн було рушив собi, затим знову обернувся до Безiла.

– У чому рiч? – запитав вiн.

 – Бажаеш продовжити?

Безiл не вiдповiв. Обличчя в синцях та перев’язана рука трохи пом’якшили його гнiв, однак вiн не мiг змусити себе з ним говорити. Гра закiнчилася, i зараз Ле-Мойн зустрiнеться з Мiннi, змiнивши гiркоту поразки на втiху вечiрньоi перемоги.

– Якщо це через Мiннi, то ти даремно на мене сердишся, – несподiвано випалив Ле-Мойн. – Я запросив ii на гру, та вона не приiхала.

– Справдi? – здивувався Безiл.

– Таки через те! А то я сумнiвався. Думав, що ти вирiшив мене дiстати.

 – Вiн примружився. – Ця юна ледi ще мiсяць тому дала менi вiдставку.

– Невже?

– Покинула. Я iй трохи набрид. Швидко в неi змiнюються iнтереси.

Безiл помiтив, що його обличчя стало сумним.

– І з ким вона тепер? – запитав вiн, уже доброзичливiше.

– Здаеться, з твоiм однокласником Джубелом – типова «сiра маса», коли хочеш знати моеi думки. Вона познайомилася з ним у Нью-Йорку, за день до початку навчального року, i, як я чув, у них усе досить серйозно.

Сьогоднi ввечерi вона буде на танцях у клубi «Лаун».

IV

Безiл вечеряв у барi бiля Тафта з Жобеною Дорсi та ii братом Джорджем. Єльська команда здобула перемогу над Принстоном, i весь унiверситет тепер захоплено радiв; коли вони увiйшли до зали, всi першокурсники, якi сидiли за столиком бiля входу, почали гучно вiтати Безiла.

– Ти стаеш вiдомим! – мовила Жобена.

Рiк тому Безiл на кiлька тижнiв уявив, що закоханий в Жобену, але пiд час наступноi зустрiчi зрозумiв, що це не так.

– Чому так усе сталося, га? – запитав вiн ii пiд час танцю.

 – Чому все так швидко минуло?

– Ти справдi волiеш знати?

– Так.

– Тому що я дала тобi спокiй!

– Ти? Дала менi спокiй? – перепросив вiн. – Менi це подобаеться!

– Я вирiшила, що ти поки надто юний.

– А що, вiд мене нiчого не залежало?

Вона похитала головою.

– От i Бернард Шоу говорив те саме, – задумливо погодився Безiл. – Але я завжди вважав, що це стосуеться людей виключно дорослих.