Тиха місцина

З метушнi раптово, немов хавбек iз лiнii на футбольному полi, вирвався якийсь юнак, котрий нагадував якийсь кумедний привид; спритно обiйшовши одного зi студентiв, якi стежили за порядком, та похитуючись, вiн вискочив саме до тих, хто танцював. Комiрець пiд його смокiнгом був вiдсутнiй, запонки давно вже полишили сорочку, волосся було скуйовджене, а погляд – абсолютно знавiснiлий. Якийсь час вiн озирався, немов його заслiпило свiтло; потiм його погляд впав на Мiннi Бiбл, i обличчя його засяяло свiтлом щироi любовi.

Безiл вискочив уперед, Безiл рвонув до нього, але його випередили, i Малюк Ле-Мойн, який чинив опiр щосили, зник за дверима гардеробноi серед круговертi нiг i рук, бiльшiсть з яких належали зовсiм не йому. Зупинившись бiля дверей, Безiл вiдчував, що до його вiдраза змiшалася зi щирим спiвчуттям; щоразу, коли Ле-Мойну вдавалося пiдняти голову з-пiд крана, вiн вiдчайдушно нарiкав на свое нещасне кохання.

Проте коли Безiлу знову вдалося запросити Мiннi на танець, вiн помiтив, що вона сердита i злякана – настiльки, що вже ладна була шукати пiдтримки у Безiла; вона раптом попрохала його пiти посидiти, поговорити.

– Хiба не дурень вiн? – пройнявшись, вигукнула вона. – Такi речi псують дiвчатам репутацiю. Його потрiбно було в полiцiю вiдвести!

– Вiн не знав, що творить. Була складна гра, вiн вельми втомився, ось i все.

Але в неi на очах забринiли сльози.

– Ох, Безiле! – мовила вона. – Скажи менi: невже я насправдi жахлива? Я нiкому не бажаю зла; але так само собою трапляеться…

Йому хотiлося обiйняти ii й сказати, що вона – найчарiвнiша дiвчина у свiтi, але в ii очах вiн прочитав, що вона зараз його навiть не помiчае; для неi вiн був порожнiм мiсцем – з однаковим успiхом цiеi митi вона могла б вилити душу якiй-небудь подружцi. Вiн згадав слова Жобени – йому не залишалося нiчого, окрiм як пiти з гордо пiднятою головою.

– Ти набагато розумнiший! – Їi нiжний голос обволiкав його, мов води чарiвливоi рiчки. – Ти розумiеш… якщо двое бiльше не шаленiють одне вiд одного… вони мають проявляти здоровий глузд!

– Авжеж, – пiдтвердив вiн i змусив себе з удаваною легкiстю додати: – Коли все скiнчилося, тут вже нiчого не вдiеш.

– Безiле, ти такий хороший! Ти завжди мене розумiеш.

І раптом, уперше за тривалий час, вона про нього замислилася.