Тиха місцина

Вiн вiдвiв вiд них погляд i став шукати собi партнерку на танець, але все ще сидiв за столиком, коли кiмната – вона була напiвтемна, попри запаленi вогнi й цiлковиту темряву за вiкнами – нiби прокинулася вiд гучноi та зворушливоi музики. Вiльних дiвчат ставало дедалi менше. Чоловiки в костюмах вiльного крою, якi виглядали так, немов вони щойно закiнчили якiсь нагальнi справи, i жiнки в капелюхах, якi, здавалося, були готовi негайно вирушити в полiт, надавали всьому особливе, непередаване, вiдчуття часу як непостiйноi величини.

Головним для Ентонi було те, що це суспiльство – нiби й не випадкове, але й не ретельно обране – могло миттево зникнути, як гостi пiсля званого обiду, а могло i провести разом усю нiч, як гостi на вдалому весiллi. Ентонi занепокоiвся, що не встигне схопити свою частку веселощiв. Вiн дедалi бiльше пильно вдивлявся в юрму, намагаючись знайти хоч одне знайоме жiноче обличчя.

І таке обличчя несподiвано з’явилося поблизу Ентонi; на мить з-за плеча якогось чоловiка вiн спiймав на собi сумний i трагiчний погляд.

Це була усмiшка, – i не усмiшка; великi сiрi очi з яскравими трикутниками тiней пiд ними, вуста, що усмiхалися всьому свiту, в який можна було вмiстити iх обох – водночас виражали не смуток жертви, а, радше, смуток демона в станi нiжноi меланхолii. Вперше Ентонi по-справжньому побачив Жозефiну.

Вiн негайно зреагував – подивився, з ким вона танцюе. Виявилося, що то був знайомий юнак, а тому вiн негайно пiдвiвся з-за столу, швиденько обсмикнув пiджак i вийшов на танцювальний майданчик.

– Дозволите запросити вашу даму?

Жозефiна майже притиснулася до нього, коли вони почали танцювати, зазирнула йому в очi, але миттево вiдвела погляд. Вона мовчала. Розумiючи, що iй нiяк не бiльше нiж шiстнадцять, Ентонi все ж таки сподiвався, що дама, з якою вiн домовився танцювати увесь цей вечiр, не прийде зовсiм – або хоча б затримаеться, поки не скiнчиться цей танець.

Коли танець закiнчився, вона знову звела на нього очi; йому здалося, що вiн помилився – що вона старша.

Провiвши ii до столика, вiн мимоволi запитав:

– Ви дозволите ще вас запросити?

– Так, звiсно!

Вони бачили лише одне одного, i кожен погляд був гострим, мов цвях – iз тих, якими крiплять рейки залiзниць, на яких був заснований добробут iхнiх родин. Ентонi вiдчув хвилювання, коли повертався до свого столика.

За годину вони вдвох iхали з кафе Блакстона в його автомобiлi.