Тиха місцина

Усе сталося спонтанно: слова Жозефiни про те, що iй час додому, пролунали пiсля закiнчення другого танцю, потiм ii прохання, i його власна надмiрна самовпевненiсть, коли вiн йшов позаду неi через спорожнiлий танцювальний майданчик. Проводити ii до будинку було звичною люб’язнiстю щодо ii сестри; i ще його не полишало безпомилкове вiдчуття надii…

Проте, вийшовши на вулицю i злегка охолонувши пiд рiзким вiтром, вiн спробував iще раз осмислити власнi вчинки та мiру вiдповiдальностi. Але зробити це виявилося доволi складно, тому що на нього тиснула напориста наiвна юнiсть Жозефiни.

Коли вони сiли в машину, вiн спробував стати господарем становища – завдяки погляду «справжнього чоловiка», який вiн направив на неi, але ii очi, гарячково-блискучi, миттево розплавили всю його фальшиву суворiсть.

Вiн ненароком потиснув ii руку… потiм опинився в радiусi дii ii парфумiв – i, затамувавши подих, вiн ii поцiлував.

– Що сталося, те сталося, – прошепотiла вона за кiлька секунд. Ошелешений, вiн замислився, чи не наобiцяв iй чогось зайвого.

– Яке жорстоке зауваження, – мовив вiн, – саме тодi, коли я в тебе почав закохуватися.

– Я мала на увазi, що будь-яка хвилина поряд iз тобою може виявитися останньою, от i все, – гiрко сказала вона. – Моi рiднi хочуть вiдправити мене вчитися в iнший штат… думають, я досi нi про що не здогадалася…

– Яка прикрiсть!

– …а сьогоднi вони зiбралися разом i намагалися мене переконати, що ти взагалi не пiдозрюеш про мое iснування!

Пiсля тривалоi павзи Ентонi висловив слабке спiвчуття:

– Сподiваюся, ти не дозволила iм себе переконати.

Вона усмiхнулася:

– Нi, я тiльки розсмiялася i поiхала в кафе.

Їi рука опинилася в його руцi; коли вiн стиснув пальцi, ii очi, що стали слiпуче-яскравими, поглянули в його очi. Через хвилину йому спало на думку щодо себе: «Брудний спокусник».

Вiн не сумнiвався, що вiд нього щось залежало!

– Ти така гарна! – сказав вiн.

– А ти – зовсiм як хлопчик.

– Найбiльше на свiтi я ненавиджу заздрiсть, – несподiвано далi мовила Жозефiна, – менi повсякчас доводиться з нею стикатися.

А моя рiдна сестра – у цьому сенсi найгiрша за iнших!

– Ох, нi! – запротестував вiн.

– Адже я не винна, що в тебе закохалася. Я намагалася про тебе не думати. Навiть навмисне йшла з дому, коли ти до нас приходив.

Вплив ii брехнi породжувався вiд ii щиростi, i вiд простодушноi та дивовижноi впевненостi в тому, що вона завжди матиме взаемнiсть на свое почуття, – хоч би кого вона покохала.