Тиха місцина

Коли вiн дочитав до постскриптуму, в якому холоднокровно призначалося побачення сьогоднi о п’ятiй вечора, то почув, як спускаеться Мерi, та швиденько сховав лист у кишеню.

Походжаючи кiмнатою, Мерi тихенько наспiвувала якусь пiсеньку. Ентонi запалив цигарку.

– Я бачила тебе у вiвторок увечерi, – раптово сказала Мерi. – Ти, схоже, не нудьгував.

– У вiвторок?.. – повторив Ентонi, нiби пригадуючи. – Так, справдi. Зустрiв знайому компанiю дiтей, пiшли потанцювати. Весело було.

– Коли я тебе помiтила, ти був майже на самотi.

– На що ти натякаеш?

Мерi знову почала щось наспiвувати.

– Ходiмо, а то запiзнимось на виставу.

Дорогою Ентонi пояснив, як опинився поруч iз «молодшою сестрою Констанц». Необхiднiсть виправдовуватися його дещо сердила. Вислухавши, Мерi рiзко випалила:

– Якщо тебе потягнуло на нiмфеток, навiщо було вибирати саме цю вiдьму? У неi така репутацiя, що мiсiс Макрi навiть не хотiла цього року давати iй уроки танцiв та взяла лише тому, що не хотiла образити Констанцiю.

– Невже i справдi в неi настiльки жахлива репутацiя? – занепокоiвся Ентонi.

– Навiть говорити не хочеться.

Пiд час денного сеансу вистави всi його думки крутилися навколо призначеного йому побачення. Хоча зауваження Мерi привели лише до того, що йому стало вельми шкода Жозефiну, проте вiн вирiшив, що ця зустрiч мусить стати останньою. Вiн постiйно потрапляв у незручне становище через те, що його помiчали в компанii Жозефiни – хоча вiн чесно намагався ii уникати.

Інтрижка легко могла перерости в щось зовсiм хаотичне i небезпечне, що не дало б нiчого доброго нi Жозефiнi, нi йому самому. Обурення Мерi його зовсiм не турбувало; всю осiнь вона лише й чекала, що вiн запропонуе iй руку та серце, i ладна була для цього на все; але Ентонi не хотiв одружуватися: вiн взагалi не хотiв нiчим себе пов’язувати.

Сонце вже сiло, коли вiн звiльнився та поiхав на машинi лабiринтами Гранд-Парку, що перебудовувався, до нового «Фiлантропологiчного будинку»[15 - «Фiлантропологiчний будинок» – вигадана Фiцджеральдом назва.

]; на годиннику було о пiв на шосту. Похмурiсть мiсця i часу гнiтила його, надаючи всiй справi вiдтiнок нездоланних труднощiв. Вийшовши з машини, вiн пiшов слiдом за хлопцем, який вийшов iз зупиненого «родстера» – обличчя юнака на мить здалося йому знайомим – i зустрiвся з Жозефiною в невеличкому напiвтемному примiщеннi, яке утворювали подвiйнi «штормовi» дверi вестибюля готелю.