Тиха місцина

Невизначено хмикнув замiсть привiтання, Жозефiна рiшуче кинулася в його обiйми й закинула голову.

– Я страшенно поспiшаю, – швидко заговорила вона, нiби це вiн благав ii про зустрiч. – Нас iз сестрою запросили на весiлля, але менi необхiдно з тобою поговорити!

Було холодно, i коли Ентонi вимовляв слова, тi вiдразу перетворювалися на бiлi клаптики серпанку, чiтко помiтнi в темрявi. Вiн повторив усе те, що говорив iй i ранiше, – але цього разу вiн говорив непохитно i рiшуче. Тут, в цьому мiсцi, це було значно простiше – бо вiн ледь розрiзняв у напiвтемрявi риси ii обличчя, i ще тому, що десь посеред його тиради вона розплакалася, що розлютило його.

– Я знала, що тебе вважають легковажним, – прошепотiла вона, – але такого я не очiкувала. Хоч би як там було, у мене вистачить гордостi бiльше тобi не докучати. – Вона завагалася. – Але я хочу з тобою ще раз зустрiтися, щоб попрощатися iнакше.

– Нi.

– Якiсь заздрiснi дiвчата наговорили дурниць про мене?

– Нi. – Потiм, зневiрившись, вiн завдав iй останнiй удар.

 – Я зовсiм не легковажний i ранiше таким не був. Я просто нiколи тебе не кохав i навiть нiколи не обмовився словом про це.

Здогадуючись про той безпорадний вираз, який з’явився на ii обличчi, Ентонi вiдвернувся i зробив крок убiк. Коли вiн знову подивився туди, де вона тiльки-но стояла, то побачив лише, як зачиняються дверi – вона пiшла.

– Жозефiно! – вигукнув вiн з безпорадною жалiбнiстю, однак жодноi вiдповiдi не пролунало. Вiн так i стояв, збентежений тим, що тiльки-но накоiв – серце його похолонуло, коли вiн почув звук автомобiля, що вiд’iжджав.

Пiд’iхавши до будинку, Жозефiна вiддячила маленьким тiстечком i слабкою надiею Едовi Бементу, який люб’язно погодився стати на сьогоднi ii шофером; увiйшла в будинок iз чорного ходу i пiднялася до своеi кiмнати. Одягаючи вечiрню сукню, вона встала якнайближче до вiдчиненого вiкна – щоб застудитися i померти.

Розглядаючи себе в дзеркалi ванноi кiмнати, вона не витримала i розплакалася, потiм сiла на край ванни i видала такий звук, нiби хотiла придушити кашель, що раптово пiдступив до горла, пiсля чого зайнялася своiми нiгтями.

Трохи пiзнiше, в лiжку, у неi ще буде час, щоби проплакала хоч цiлу нiч, коли всi заснуть, – але треба було пережити цей вечiр…

На весiльнiй церемонii Мерi Джексон i Джексона Дiлана сестри i матiр стояли поруч. Це була сумна i сентиментальна церемонiя, що знаменувала завершення прекрасноi юностi чарiвноi дiвчини, яку всi любили й обожнювали.