Тиха місцина

Танцюючи з Мiннi, вiн нiяковiв вiд того, що нав’язуе iй свое тлiнне ество в цiй казковiй краiнi, де незнайомi фiгури щохвилини досягли в його очах дедалi виразнiшоi величностi та шарму. Вiн став би тут королем, якби вона пригорнулася до нього й прошепотiла нiжнi слова, та вона лишень мовила:

– Тут чудово, Безiле, еге ж? Чи е щось на свiтi дивовижнiше?

Стоячи серед чоловiкiв, якi не танцювали, i розмовляючи з Ле-Мойном, Безiл вiдчув щось на кшталт ревнощiв i якусь незнайому боязкiсть. Довгов’яза фiгура, що наполегливо нависала над Мiннi пiд час танцю, викликала у нього роздратування, але жодноi неприязнi до нього вiн не вiдчував, а розважливi зауваження, якими Ле-Мойн обмiнювався дiвчатами, якi проходили повз, його навiть потiшали.

Безiл i Вiльям Гаспар, а з ними Бессi Белл i Мiннi виявилися тут наймолодшими, i вперше в життi Безiлу вiдчайдушно захотiлося подорослiшати, позбутися надмiрноi вразливостi та надмiрних вражень. Тремтячи вiд кожного аромату, погляду чи мелодii, вiн пристрасно жадав стати досвiдченим й спокiйним.

Невдоволений собою, вiн вiдчував, як на нього мiсячним сяйвом виливаеться свiт краси, як тисне на нього, змушуючи його то зiтхати, то затамовувати подих, – а сам вiн безпорадно борсаеться в щедротах юностi, за якi сотнi дорослих, не замислюючись, вiддали б кiлька рокiв свого життя.

Наступного дня Безiл побачився з нею у свiтi, який знову стиснувся до звичноi реальностi, надавши речам буденного вигляду, але чогось усе-таки в ньому бракувало, й вiн нiяк не мiг змусити себе жартувати й веселитися.

Це видавалося б, нiби хоробрiсть пiсля битви. Адже саме таким йому належало бути вчора ввечерi! Вони вчотирьох, але не парами, вирушили в центр мiста, у фотоателье, щоб забрати фотографii Мiннi. Безiлу сподобалася одна фотографiя, на яку не зважали iншi – йому здалося, що на нiй Мiннi виглядала як тодi, в Сент-Полi, тому вiн замовив надрукувати двi штуки – одну для неi, а другу для себе; картку повиннi були надiслати йому до Єля.

Увесь цей день Мiннi була якоюсь розсiяною, щось тихенько наспiвувала, але, коли вони пiсля прогулянки повернулися до будинку Чiверiв, вона буквально злетiла схiдцями, почувши телефонний дзвiнок. Через десять хвилин дiвчина вийшла насупленою i похмурою, i Безiл випадково почув, як вона коротко мовила подрузi:

– Вiн не зможе.

– …Шкода!..

– …повернеться лише в п’ятницю.