Тиха місцина

Це могло означати лише одне: Ле-Мойн поiхав i вона втратила спокiй! Тiеi ж митi, не в змозi терпiти розчарування, вiн iз жалюгiдним виглядом пiдвiвся та запропонував Вiльяму iхати додому. На його подив, у нього на руцi миттево опинилася рука Мiннi, яка намагалася його затримати:

– Почекай, Безiле! Адже я з тобою вiдтодi, як ти приiхав, жодноi хвилини не побула!

Вiн сумно всмiхнувся:

– Невже ти помiтила?

– Безiле, не кажи дурниць! – Вона закусила губу, нiби образилася. – Ходiмо посидимо на гойдалках.

У його душi раптом засiяв промiнь надii та щастя. Їi нiжна посмiшка, яка, здавалося, йшла з глибини юного серця, заспокоювала, i вiн iз вдячнiстю впивався ii побрехеньками, мов джерельною водою. Призахiдне сонце торкалося ii щiк неземним сяйвом – яке вiн не бачив на них ранiше, – тим часом дiвчина мовила, як вона не хотiла приймати запрошення Ле-Мойна й що вона засмутилася й образилася, коли Безiл до неi навiть не пiдiйшов на танцях.

– Тодi, прошу тебе, Мiннi, – благальним тоном промовив вiн, – дозволь менi хоч раз тебе поцiлувати!

– Але ж не тут, дурнику! – вигукнула вона.

– Тодi ходiмо на хвилину в альтанку…

– Безiле, це неможливо! Нас побачать Бессi Белл та Вiльям. Либонь, iншим разом.

Безiл розгублено втупився в неi, не розумiючи, вiрити чи не вiрити, i вона негайно змiнила тему:

– Безiле, я навчатимуся в школi мiс Бiчер. Всього кiлька годин iзди вiд Нью-Гейвену. Ти зможеш до мене приiхати вже цiеi осенi. Один недолiк: я чула, що зустрiчатися там можна з гостями лише в засклених кiмнатах, на кшталт оранжерей.

– Так, жах, – щиро погодився вiн.

Бессi Белл та Вiльям пiшли з веранди й зав’язали розмову з якимись людьми, якi пiд’iхали на машинi.

– Мiннi, ходiмо в альтанку, лише на хвильку! Зараз вони далеченько!

На ii обличчi з’явився впертий та застиглий вираз.

– Я не можу, Безiле. Хiба ти не бачиш – я не можу?

– Чому? Адже завтра я вiд’iжджаю?

– О, нi!

– Але я не можу не iхати! На пiдготовку до iспитiв у мене лишилося всього-на-всього чотири днi.

Вiн взяв ii за руку. Їi рука спокiйно лежала в його руцi, але коли вiн намагався потягнути ii, щоб змусити Мiннi пiдвестися, вона рiзко висмикнула руку. Гойдалки, на яких вони сидiли, почали вiд цiеi боротьби розгойдуватися, i Безiл виставив ногу, щоб iх зупинити. Який жах – гойдатися, перебуваючи в настiльки безнадiйнiй ситуацii!

Мiннi поклала руку йому на колiно:

– Я бiльше не цiлуюся, Безiле.