Пітер Пен

Вiн подякував дружинi недбало, вiдразу ж забувши про свiй гнiв, i вже за мить гарцював по кiмнатi разом iз Майклом на плечах.

– Який ми тодi влаштували безлад, – зiтхнула панi Дарлiнг, згадуючи це.

– Наш останнiй безлад, – застогнав пан Дарлiнг.

– О, Джордже, а пригадуеш, як Майкл спитав мене: «Мамо, а як ти дiзналася, що це саме я?»

– Пригадую!

– Вони були такi милi, як гадаеш, Джордже?

– І вони були нашi, нашi! А тепер iх у нас немае…

Безлад припинився з приходом Нени. Пан Дарлiнг ненавмисно зiткнувся з нянькою i тут же набрався ii шерстi на своi новi штани.

І не важливо навiть те, що штани були новi. Це були першi в його життi штани iз шовковою стрiчечкою по боках! Звiсно, панi Дарлiнг тут же почистила iх щiткою, але чоловiк знову затiяв балачку про те, яка помилка тримати собаку як няньку.

– Джордже, та Нена – просто скарб!

– Не сумнiваюся. Тiльки часом я вiдчуваю, що вона сприймае дiтей, як цуцикiв.

– О нi, любий! Я впевнена, вона знае, що у них е душа.

– Дуже дивно, – зауважив пан Дарлiнг у задумi. – Дуже дивно.

Це був той випадок, коли його дружина вiдчувала, що мае розказати чоловiковi про таемничого гостя. Спочатку вiн кепкував над цiеi iсторiею, але вiдразу ж спохмурнiв, коли дружина показала йому тiнь.

– Вона менi нiкого знайомого не нагадуе, – сказав вiн, ретельно все розглядаючи. – Але це вказуе на якогось негiдника. Пригадую, що ми саме про це дискутували, – зронив пан Дарлiнг, – коли Нена увiйшла з лiками для Майкла.

Бiльше ти нiколи не принесеш пляшечку з лiками в зубах, Нено, i це лише моя вина.

Вiн був, без сумнiву, мужньою людиною, та немае жодних сумнiвiв у тому, що вiн повiвся доволi нерозумно з тими лiками. Якщо у пана Дарлiнга i були якiсь слабкостi, то одна з них полягала в тому, що йому здавалося, нiби все життя вiн дуже хоробро приймав лiки. Тому коли Майкл почав вiдштовхувати ложку з мiкстурою, яку пропонувала Нена, пан Дарлiнг докоряв:

– Будь чоловiком, Майкле.

– Не хочу, не хочу! – вередував Майкл.

Панi Дарлiнг вийшла з кiмнати за шоколадкою для сина, та пану Дарлiнгу це здалося пустощами.

– Матусю, ти не повинна балувати його! – крикнув чоловiк iй услiд. – Майкле, коли я був у твоему вiцi, то приймав лiки без нарiкання. Я казав: «Дякую, любi батьки, що дали менi мiкстуру, аби я одужав».

Вiн справдi вiрив, що все саме так i було, i Вендi також у це вiрила.