Пітер Пен

 – Невже у цiй кiмнатi е справжня фея?

– Вона тiльки-но була тут, – сказав той трохи нетерпляче. – Ти нiчого не чуеш, еге ж?

Вони разом прислухалися.

– Я щось чую, – повiдомила Вендi. – Наче якiсь дзвiночки дзеленчать.

Той звук чувся з креденса, i Пiтер звеселiв. Нiхто не мiг виглядати таким веселим, як Пiтер. Вiн умiв смiятися, як смiються вперше в життi.

– Вендi, – прошепотiв хлопчик трiумфуючи, – здаеться, я засунув ii разом iз шухлядою!

Вiн нарештi випустив на волю бiдолаху Тiнкер Белл, i та заметушилася в повiтрi, волаючи вiд лютi.

– Тобi не можна казати такi речi, – повчав Пiтер. – Звiсно, менi дуже шкода. Але звiдки ж я мiг знати, що ти там сидиш?

Та Вендi бiльше не слухала хлопчика.

– О, Пiтере, – попросила вона, – нехай вона застигне на хвилинку, бо я хочу ii розгледiти!

– Вони майже нiколи не залишаються на одному мiсцi, – зауважив Пiтер.

Однак на одну мить Вендi таки побачила романтичний силует, що присiв вiдпочити на годиннику iз зозулею.

– Ой, яка гарненька! – здивувалася Вендi, хоча обличчя у Тiнк все ще було спотворене злiстю.

– Тiнк, – сказав Пiтер доброзичливо, – ця ледi хоче, щоб ти стала ii феею.

Тiнкер Белл вiдповiла щось зухвало.

– Що вона каже, Пiтере?

Йому довелося пояснити:

– Вона не дуже вихована. Каже, що ти велике потворне дiвчисько. І що вона – моя фея.

Хлопчик спробував вгамувати Тiнкер Белл.

– Ти ж знаеш, що не можеш бути моею феею, Тiнк, бо я – чоловiк, а ти – жiнка.

На це Тiнк вiдреагувала спересердя: «Ти дурний вiслюк» – i зникла у ваннiй кiмнатi.

– Зазвичай вона спокiйна фея, – пояснив Пiтер винувато, – ii назвали Тiнкер Белл, бо вона любить дзеленчати горщиками та чайниками (белл англiйською – дзвiночок).

Вони всiлися разом у крiслi, й Вендi продовжувала чiплятися до Пiтера з розпитуваннями:

– То ти бiльше не живеш у Кенсiнгтонському парку?

– Інодi буваю там…

– А де ж ти тепер живеш?

– Із загубленими хлопцями.

– А хто вони?

– Це дiтваки, якi випали з вiзочкiв, поки iхнi няньки витрiшки продавали.

– Як це чудово виглядае!

– Так, – погодився Пiтер, – але дуже нудно та самотньо. Розумiеш, у нас там немае дiвчат.

– Зовсiм немае дiвчат?

– Та немае, бо дiвчатка занадто розумнi, щоб випадати зi своiх дитячих вiзочкiв.

Це дуже втiшило Вендi.

– Я думаю, – сказала вона, – що дуже гарно так вiдгукуватися про дiвчат.