Пані Боварі

Потiм заговорила про свою матiр, про кладовище i навiть показала Шарлю грядку в квiтнику, що з неi вона першоi п’ятницi кожного мiсяця рвала квiтки на материну могилку. Але iхнiй садiвник не тямить своеi справи, та й взагалi прислуга в них нiкуди не годиться. Як би вона хотiла жити в мiстi – хоча б узимку! Правда, влiтку на селi, може, ще нуднiше: днi такi нескiнченно довгi… І, залежно вiд змiсту говореного, Еммин голос то бринiв дзвiнко й чисто, то нараз нiби поймався млосним серпанком i переходив у протяжнi модуляцii, завмираючи майже до шепотiння, наче вона розмовляла сама з собою; вона то весело дивилася широко розплющеними наiвними очима, то злегка мружилась, i в поглядi ii iмлилася нудьга, снувались невиразнi мрii.

Увечерi, повертаючись додому, Шарль пригадував одну за одною всi ii фрази, намагаючись якнайточнiше вiдтворити й доповнити iх змiст, щоб уявити собi, як вона жила до iхнього знайомства. Але йому нi разу не пощастило побачити ii в думках якоюсь iнакшою, не такою, якою вона явилась йому вперше або якою вiн ii щойно покинув.

Потiм вiн став думати, що з нею буде, коли вона вийде замiж. І за кого? Гай-гай! Дядько Руо такий багатий, а вона… вона така вродлива! Та личко Емми знову й знову снувалось йому перед очима, i щось монотонне, як хурчання дзиги, одно туркотiло йому у вуха: «А що, якби женитися?» Уночi вiн не мiг заснути, у горлi мов що давило, його мучила спрага; вiн устав, напився води з глечика i розчинив вiкно. Нiч була зоряна, повiвав теплий вiтерець, десь далеко валували собаки. Шарль повернув голову в той бiк, де була ферма Берто.

«Ех, впiймав не впiймав, а погнатись можна!» – подумав Шарль i вирiшив при першiй же нагодi завести рiч про сватання, але щоразу, коли така нагода траплялась, у нього прилипав язик до гортанi – вiн не мiг знайти потрiбних слiв.

Дядько Руо був не вiд того, щоб випхати за когось доньку: яка з неi користь у господарствi? Вiн, щоправда, не сердився на неi – хiба з таким розумом та з хлiборобством возитися? Це ж проклята богом праця – де бачили, щоб хто з хлiборобiв вибився в мiльйонери? От хоч би й сам старий – не те що не багатiшав, а з року в рiк мав збитки.

Якщо вiн добре збував своi продукти, кохаючись у хитрощах комерцii, то власне до господарювання, до порядкування фермою вiн мав абиякi здiбностi. Перериватись на роботi вiн не думав, зате не скупився робити видатки на власнi потреби, – любив добряга смачно попоiсти, жити в теплi i м’яко спати.